Розділ 46

Ася

Ранок почався надто добре. Настільки добре, що мені навіть стало трохи страшно.

Я прокинулася раніше за будильник і кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Поруч тихо дихав Ігор.

Я була абсолютно щаслива. Не було ниючого болю у грудях. Не треба було переконувати себе підвестися. Не треба було нагадувати собі, заради чого триматися. Все раптом стало простим. Затищним. Правильним. Наче світ нарешті повернувся на своє місце.

Я повернула голову.

Ігор спав на боці, підклавши руку під голову. На його обличчі не було тієї постійної напруги, яка останнім часом жила в кожній рисі. Навіть уві сні він виглядав спокійним.

Мені захотілося запам'ятати цей момент. Кожну дрібницю. Ранкове світло. Теплу ковдру. Його розкуйовджене волосся. Відчуття щастя, яке розтікалося всередині тихо і впевнено.

Напевно, вчора був ідеальний момент сказати йому про дитину. Я знала це. Коли ми сиділи за вечерею або коли танцювали.

Коли він дивився на мене так, ніби більше нікого у світі не існувало. Коли цілував, коли сміявся разом зі мною. Коли сказав, що зробить усе аби повернути наше життя назад.

Я могла сказати. Повинна була. Але щось зупинило. Ніби я боялася зруйнувати цю крихку рівновагу. Дати нам ще трохи часу. Хоч кілька днів просто побути щасливими.

Я усміхнулася й обережно провела пальцями по його волоссю. Він одразу відкрив очі.

— Доброго ранку, коханий.

— Доброго ранку, янголе.

Він потягнувся й притягнув мене ближче. Я відчула знайоме тепло. Безпечне. Рідне. Таке, за яким сумувала надто довго.

Ще кілька хвилин ми просто лежали мовчки. Без розмов. І це була одна з найкращих частин ранку.

Потім життя все ж нагадало про себе. Мені потрібно було на роботу. Ігорю — на вечірню зміну. Надійці — до садочка. Ми снідали всі разом.

Надя захоплено розповідала про нову подругу, про сніговика, якого вони зліпили в неділю, і про те, що тато тепер зобов'язаний забирати її із садочка частіше.

Ігор урочисто пообіцяв подумати над цією пропозицією. Надійка повідомила, що це була не пропозиція. І ми сміялися.

Перед виходом я вже стояла біля дверей, коли раптом згадала:

— До речі, третє побачення за мною.

Ігор підозріло примружився. Я засміялася.

— У четвер побачиш. Тобі має сподобатись.

Я поцілувала його в щоку й вийшла з квартири. Настрій був настільки хорошим, що навіть мороз здавався приємним.

У лікарні мене зустріла сувора реальність.

Треба було надолужувати власну відсутність. Роботи було стільки, що я ледве встигала переводити подих. Пацієнти. Документи. Перев'язки. Консультації. Чергова історія хвороби, яку треба було переписати через помилку в даті.

І, звісно, Ірена Володимирівна. Зимова ніби поставила собі за мету довести, що моє повернення було поганою ідеєю. Вона знаходила недоліки буквально в усьому. Неправильно оформлений листок. Невчасно зданий аналіз. Не той порядок папок. Не той шрифт. Не той погляд. Не та інтонація. Не та швидкість пересування коридором.

Здавалося, якби я навчилася ходити по воді, вона б зауважила, що роблю це недостатньо професійно. Раніше це вибивало мене з колії. Зараз — ні. Я була занадто щасливою.

Навіть дивно. Наче всередині з'явився якийсь захисний щит. Усі зауваження просто ковзали по ньому й падали десь поруч. До обіду я зловила себе на тому, що посміхаюся. Без причини.

Просто тому, що згадала, як Ігор учора серйозно пояснював Надійці правила будівництва снігових фортець. Потім згадала його обличчя, коли він зрозумів, що програв суперечку п’ятирічній дитині. І посміхнулася ще сильніше.

День промайнув швидко. Надто швидко. Ближче до вечора ми навіть перетнулися з Ігорем у відділенні. Буквально на кілька хвилин.

Я передала йому звіт. Він удавав, що уважно читає. Я удавала, що не помічаю цього. Насправді ми обоє просто дивилися одне на одного.

— Побачимося вранці?

— Якщо ти не втечеш.

— Тоді точно побачимося.

Він усміхнувся. І я пішла.

Надворі вже сутеніло. Зима остаточно вступила у свої права. Повітря стало гострим і холодним.

Ліхтарі запалювалися один за одним, перетворюючи місто на дивну казкову декорацію.

Після денного потепління температура знову впала. Тротуари вкрилися майже непомітною кіркою льоду. Люди рухалися обережно. Повільно. Я теж намагалася дивитися під ноги.

До садочка залишалося зовсім трохи. Перейти дорогу. Пройти один квартал. І побачити Надійку. Потім додому. Вечеря. Ігри. Дзвінок Ігорю.

А завтра ще один день. І ввечері наше побачення. Я навіть усміхнулася цій думці.

Уявила, як він здивується, коли зрозуміє, куди саме я його привезу. Нічний клуб. Місце, де все почалося. Можливо, це допоможе. Можливо, він щось згадає. Зараз там по четвергам караоке. Тож два в одному. Все в мою користь.

Я міцніше стиснула ремінець сумки. Попереду був поворот. Звичайний. Нічим не примітний. Я зробила крок. І в ту ж секунду підошва поїхала вперед.

Усе сталося миттєво. Настільки швидко, що мозок не встиг відреагувати. Я втратила рівновагу. Спробувала вхопитися за повітря. І послизнулася остаточно.

Світ хитнувся. Небо й земля раптом помінялися місцями. У цей самий момент з-за повороту вискочив автомобіль. Я побачила лише світло фар. Яскраве. Сліпуче. Неприродно близьке.  Хтось закричав. Чи, можливо, це була я. Не знаю.

Час дивно розтягнувся. На одну нескінченну мить. Я подумала про Надійку. Про те, що вона зараз чекає на мене. Про Ігоря. Про те, що так і не сказала йому про дитину. Про наше побачення в четвер. Про каву вранці.

А потім світло стало зовсім білим. І все зникло.