Розділ 45

Ігор

Ключі від машини я поклав у кишеню Асиного халата майже непомітно, навіть для себе самого.

Вона здивовано підняла брову, а я лише ледь помітно кивнув у бік дверей. На диво, вона нічого не запитала. Просто усміхнулася і вийшла.

Щойно двері зачинилися, Михайло відкинувся на спинку дивана з таким виглядом, ніби щойно побачив початок дуже захопливого серіалу.

Я навіть не дивився на нього. Бо приблизно розумів, що зараз почнеться. І не помилився. Михайло хитнув головою і багатозначно хмикнув.

Батько зітхнув. Я потер перенісся.

Починалося. Причому відразу з двох сторін. Михайло розважався. Тато хвилювався. І якщо від першого можна було відмахнутися, то від другого — не дуже.

— Між вами щось є? – запитав батько подивившись на двері.

Запитання прозвучало настільки прямо, що навіть Михайло замовк.

На кілька секунд. Що вже було досягненням.

Я подивився у вікно. За склом падав сніг. Той самий, що падав останні кілька днів. Тільки тепер він чомусь здавався зовсім іншим. Спокійнішим. Можливо тому, що я сам нарешті став спокійнішим.

— Не хвилюйся. Це не впливає на роботу.

Роман Андрійович уважно дивився на мене. Так дивляться люди, які давно тебе знають. І він був не задоволений такою відповіддю.

— Не роби дурниць.

Я ледь усміхнувся. Дивно. Чому усі навколо постійно впевнені, що саме я збираюся їх робити.

Хоча останнім часом дурниці відбувалися без моєї участі.

— Дозволь самому розібратися, - не бажаючи конфліктувати м’яко, але чітко встановив я кордони.

Він кілька секунд мовчав.

Потім примирливо кивнув. Мабуть зрозумів, що далі тиснути марно.

І раптом змінив тему. Настільки різко, що я навіть не відразу зрозумів куди він веде.

— Ти обіцяв сьогодні приїхати. Мати дуже чекає. Хоча і робить вигляд, що це не так.

Я видихнув.

Я досі не знав, як пояснювати те, що відбувається. Особливо зараз. Особливо після останніх вихідних. Особливо після того, як вперше за останні тижні відчув себе щасливим.

— Не хочу загострювати і без того напружені відносини. Але сьогодні не вийде.

Михайло одразу насторожився. Батько теж. І наступне запитання прозвучало абсолютно логічно.

— Це через неї? Ви дійсно зустрічалися до аварії? Ти щось пригадав?

Я прикрив очі. Пояснювати зараз було надто довго. І надто складно. Тому сказав правду. Не всю. Але правду.

— Я поясню. Можливо на Новий рік. Або після. Але сьогодні ніяк. Вибач.

У кабінеті запала тиша. На щастя, ненадовго.

Двері відчинилися.

Мати зайшла так стрімко, ніби прямувала сюди з єдиною метою — когось убити. Можливо мене. Після минулого тижня це було б цілком справедливо.

Вона навіть не привіталася. Одразу простягнула мені теку.

— Шукала вас. Підпишіть, будь ласка.

Я взяв документи. І відразу впізнав логотип. Німеччина. Той самий контракт. Та сама пропозиція. Той самий шанс, про який останні місяці говорили всі навколо.

Я машинально перегорнув кілька сторінок. Умови були чудові. Можливо навіть надто чудові. Ще місяць тому я б підписав не читаючи. Ще місяць тому це було саме те життя, до якого я прагнув. Кар'єра. Досвід. Інша країна. Нові можливості. Все правильно. Все логічно. Все розумно.

Зараз це абсолютно не викликало в мене жодних захопливих емоцій. Мабуть взагалі ніяких.

Я закрив теку. Подивився на маму. І повернув документи.

— Вибач. Я не поїду.

Вона не зрозуміла. Спочатку. Потім зрозуміла. І вираз її обличчя став майже таким самим, як у тата і Михайла.

— Що? – вигукнули одночасно троє.

— Я залишаюся тут. У клініці.

На мене дивилися всі троє, наче я щойно повідомив, що кидаю медицину і їду вирощувати картоплю.

Я навіть не намагався нічого пояснювати. Бо сам до кінця не міг пояснити, коли саме прийняв це рішення. Можливо в суботу. Можливо в неділю. Можливо в той момент, коли Надійка заснула в мене на руках. Або коли Ася сміялася через якусь дурницю. Або коли ми просто сиділи на кухні й пили каву. Або воно просто стало очевидним, ще до того, як я про це задумався.

Не знаю.

Зате знав інше. Я не хочу їхати. І цього було достатньо.

Розмова з батьками вийшла приблизно такою, як я й очікував. Мама щиро не розуміла. Настільки щиро, що навіть злитися на неї було неможливо.

Для неї все виглядало очевидним. Шанс один на мільйон. Робота, про яку мріють тисячі лікарів. Можливості. Перспективи. Майбутнє. Вона говорила довго. Емоційно. Переконано.

Тато підтримував майже кожне слово. Михайло теж несподівано опинився на їхньому боці.

І я слухав. Спокійно. Без роздратування. Без образи. Бо раптом зрозумів одну просту річ.

Вони не помилялися. Просто говорили про чужу мрію. Про того Ігоря, який існував до аварії. А можливо й того, який існував до зустрічі з Асею. Бо десять років назад, я б дійсно, нізащо не відмовився від такої можливості.

Можливо раніше я справді хотів цього. Можливо роками будував плани. Можливо працював саме заради такого контракту. Але проблема була в тому, що я його не пам'ятав.

Зате чудово пам'ятав інше. Надійку. Асю. Її каву. Її усмішку. Її сміх. Того самого Янгола. І вечори вдома.

І чим довше мама говорила про Німеччину, тим чіткіше я розумів, що не можу уявити себе там. Без них. На рік. Цілий рік. А може й більше.

Хотілося сказати, що вона уявлення не має, про що я мріяв останнім часом. Але я лише спокійно усміхнувся.

— Я про інше мріяв.

Мама замовкла. Тато теж. Навіть Михайло перестав коментувати.

Батьки пішли не зрозумівши мій вибір. В кабінеті залишився тільки Михайло. Він мовчав довше, ніж зазвичай.

А потім усе ж запитав:

— А якщо серйозно, чому відмовляєшся?

Я одягнув куртку. Взяв телефон. І абсолютно чесно відповів:

— Не уявляю життя без смачної кави. А там вона паскудна.