Розділ 44

Ася

Вихідні закінчилися надто швидко.

У неділю ввечері мені навіть хотілося трохи посваритися з календарем. Просто тому, що два дні виявилися занадто хорошими.

Цікава штука життя.

Ще кілька днів тому ідея почати все спочатку здавалася мені відверто божевільною. Крок за кроком. День за днем. Просто дати йому можливість познайомитися зі мною ще раз.

Тепер же ловила себе на думці, що мені подобається ця авантюра. Дуже. Можливо, навіть більше, ніж повинно.

Було щось неймовірно зворушливе в тому, як він знову закохувався. У мене. Як будував відносини з Надійкою. Для неї ж, звичайно, нічого не змінилось. Просто повернувся тато, який її обожнює.

Іноді мені навіть хотілося розповісти йому все одразу. Кожну дрібницю. Кожен спогад. А потім я дивилася, як він сам відкриває для себе чергову частинку нашого життя, і розуміла, що це важливіше.

Він не повертався в сім'ю через обов'язок. Він обирав нас знову. І від цього ставало страшенно тепло.

Найбільше мене здивувала навіть не прогулянка. І не побачення. І навіть не поцілунок. Хоча сперечатися безглуздо. Це було приємно. Я так само розчинялась у його поцілунках і обіймах.

Найбільше мене здивувала одна проста розмова. Про роботу. Про хірургію. Про мене. Я досі пам'ятала, як він дивився тоді через вікно на сніг. Спокійно. Серйозно. І говорив, що я чудовий майбутній хірург.

І раптом зрозуміла. Він справді вірить у мене. Навіть зараз. Навіть нічого не пам'ятаючи. Бо колись саме через це я його покохала.

Не через жарти. Не через впертість. Не через впевненість. А через те, що поруч із ним я завжди ставала кращою версією себе.

Ігор умів бачити в людях те, чого вони самі в собі не помічали. Особливо в мені.

Але повернутися в інтернатуру і в державну кланіку означало піти з нового місця роботи. А що як за тиждень він вирішить, що це не для нього? Так, зараз він виглядав щасливим. Але я досі не знала, що коїться в нього в голові.

Чи зможу я знайти таку роботу вдруге? Чи буде в мене ще один шанс? З одного боку, здоровий глузд радив не поспішати. З іншого...

Ігор ніколи мене не підводив. Жодного разу. І, можливо, варто знову йому довіритися.

Але була ще одна причина, через яку я не могла розслабитися остаточно.

Вагітність.

Я так і не сказала йому. Кожного разу знаходила привід промовчати. То не час. То не місце. То Надійка поруч. То він щось розповідає. Насправді я просто боялася.

Бо що буде, якщо нічого не вийде? Якщо ми знову втратимо одне одного? Якщо я повернуся в клініку, а потім усе розсиплеться? Я вирішила почекати. Лише цей тиждень.

Наступного ранку ми снідали на кухні. За вікном падав мокрий сніг. Надійка сонно колупала сирники виделкою. Я варила каву. Ігор спостерігав за цим процесом із такою серйозністю, ніби проводив складну операцію.

— Що? — не витримала я.

— Просто намагаюся зрозуміти, як тобі це вдається. Варити каву краще за всі кав'ярні міста.

— Це секрет.

Він відпив ковток і задоволено кивнув.

— То що, пані інтерн, вас підвезти на роботу?

Я завмерла лише на секунду. Потім усміхнулася.

— Підвезіть.

На його обличчі читалось здивування. Наче людина вже в чомусь зневірилась, а потім раптом отримала бажане. В нього навіть очі засвітилися.

Ми завезли Надійку в садок. Вона довго махала нам рукою через вікно. Потім ми сіли в машину. І вперше за довгий час поїхали на роботу разом. Так, я все ж наважилась. Добре, що на попередній роботі,навіть не встигла офіційно оформити документи. Тому просто повідомила, що не зможу працювати з ними. І довірилась Ігорю.

Сніг повільно кружляв над містом. На дорогах тягнулися ранкові затори. А мені було дивно спокійно.

Ми домовилися нічого не пояснювати. Але й нічого не приховувати. Тому до кабінету Ірени Володимирівни пішли разом.

І якщо Ігор виглядав цілком спокійним, то я нервувала так, ніби йшла на екзамен.

Він постукав.

— Заходьте, - спокійно і твердо звучав голос.

Зимова навіть не підняла голови від документів. Ігор поклав пояснювальну на стіл.

— Доброго ранку.

— Не впевнена. Ви вирішили згадати, де працюєте?

Вона нарешті підняла очі.

Він усміхнувся.

— Обіцяю такого більше не повториться. І ще ми хотіли повернути одного з наших інтернів.

Ірена перевела погляд на мене. Потім на нього.

— Ви хотіли, - поправила вона.

— Є проблеми?

Кілька секунд вона мовчала. Потім важко зітхнула.

— Ні, але для вас обох це останній шанс.

— Домовились.

Далі тепла зустріч з усіма. Тимофій обіймає. Віка радіє. Михайло заявив, що нарешті з'явиться людина, яка буде писати історії хвороб замість нього. Роман Андрійович теж був радий моєму поверненню.

Потім мене завалили роботою. Ну що ж. Загалом, справедливо.

Протягом дня Ігор кілька разів буквально виникав поруч саме тоді, коли я починала тонути в справах. Подати карту. Допомогти з документацією. Пояснити складний випадок. Підстрахувати. І я переконувалась, що повернутися – було грною ідеєю.

 Під кінець дня я замучена і щаслива закінчувала оформлювати звіт, як Ігор прийшов і оголосив кінець робочого дня.

— Ну що, вельмишановна інтернко, зараз ми забираємо Надійку, і в нас є два варіанти.

Я підозріло примружилася.

— Перший — ще одне побачення. Нагадую, вже друге. Обіцяю, воно буде таким самим незабутнім. А другий - важка артилерія. Познайомитися з моїми батьками.

Я одразу напружилася. Він це помітив. Я видихнула й поклала руки йому на плечі.

— Вам не здається, Ігорю Володимировичу, що порядок трохи порушився?

— Ось навіть як?

— У нас уже є донька. А ви тільки зараз пропонуєте знайомство з батьками.

Він засміявся.

— Серйозне порушення протоколу.

— І взагалі все якось занадто швидко, – вже серйозно сказала я