Розділ 43

Ігор

В понеділок увечері я вже починав підозрювати: або доля вирішила повернути мені борг за останні місяці, або попереду мене чекає якась особливо підступна катастрофа.

Бо життя зазвичай не буває настільки добрим, принаймні не зі мною.

У суботу я ще прокинувся з відчуттям, що стою посеред руїн власного життя і намагаюся зрозуміти, де верх, а де низ.

У понеділок увечері сидів навпроти Асі в затишному кафе біля нашого будинку й ловив себе на тому, що посміхаюся без причини.

І найгірше було те, що мені це подобалося. Дуже.

За ці два дні я зрозумів одну просту річ. Я боявся даремно.

Коли вперше залишився з Асею і Надійкою, мені здавалося, що рано чи пізно станеться щось незручне. Надя запитає про день народження. Про улюблену казку. Про якусь спільну поїздку. Про щось, чого я не пам'ятаю.

Але цього не сталося. Надійка взагалі виявилася дивовижною дитиною. Вона не вимагала неможливого. Не ставила пасток. Не перевіряла мене. Вона просто раділа тому, що я поруч. Від цього ставало водночас тепло й боляче, бо я розумів, скільки часу втратив. Навіть якщо й не був у цьому винен. І мав намір це надолужити.

Ще дивнішою була Ася. З нею було легко. Настільки легко, що мене це лякало. Я все життя вважав сім'ю чимось на кшталт кайданів. Обмеженням. Компромісом. Постійною відповідальністю.

Тепер дивився, як Ася сонно кутається в ковдру на дивані, поки Надійка змушує мене будувати фортецю для єдинорогів, і щиро не розумів, чому колись думав саме так.

Це не було схоже на кайдани. Це було схоже на дім. На щось правильне. На місце, де тобі добре навіть мовчати.

У неділю вранці Ася раптом заявила, що збирається на роботу.

Я мало не вдавився кавою. Температура в неї остаточно спала лише напередодні ввечері. У Надійки — теж. І ця героїня вже зібралася рятувати світ.

— Я лише на кілька годин.

— Категорично ні.

Вона дивилася на мене так, ніби я щойно заборонив їй дихати. Я ж дивився на неї як лікар. І як чоловік. І обидві мої особистості були абсолютно одностайні.

Вона образилася. На п'ять хвилин.

Потім Надійка облила нас обох чаєм під час чергової гри, і конфлікт якось сам собою завершився. Пізніше ми все-таки повернулися до розмови про роботу. І тут уже мені було не до жартів.

— Ти знайшла чудовий підробіток, — сказав я, — але ж це не хірургія. Хіба ти не мріяла бути хірургом?

Ася задумливо дивилася у вікно. За склом сипав дрібний сніг.

— Там кращі умови. Простіше.

— Можливо, - з цим дійсно важко було посперечатися.

— А ще там не потрібно працювати із Зимовою і Дариною. Вибач

Вона ледь помітно усміхнулася. І все ж вона досі ревнувала. Мабуть опинись я в такій ситуації ревнував би ще більше.

Пам’ятаю, як мене тіпало коли вона виконувала якесь завдання з Тимофієм чи Михайлом, і я не розумів, чому адже тоді був переконаний, що між нами взагалі нічого не може бути. Зараз подумав, може тому і чіплявся до всіх.

Цікаво, як було до аварії? Але певно краще промовчати.

— Розумію.

Я похитав головою.

— Ти чудовий майбутній хірург. І я зараз кажу це не тому, що хочу тебе повернути.

Вона мовчала. І саме це мовчання мені не сподобалося. Наче десь усередині вона вже почала відмовлятися від своєї мрії. А я не хотів цього допустити. Не після того, як бачив її в роботі, як бачив її очі біля операційного столу. Такі речі не можна втрачати через образи й обставини.

Недільний день ми провели разом. По-справжньому разом. Наче нормальна родина. Хоча мені досі було дивно використовувати це слово щодо себе.

Ми гуляли засніженим парком. Ліпили сніговика. Точніше, ліпили ми з Надійкою, а Ася сміялася з наших архітектурних талантів. Потім каталися з гірки. Потім сперечалися, чи можна прикрасити сніговика рожевим шарфом. Потім грілися чаєм.

І кавою. Особливо кавою. Я остаточно переконався, що Ася володіє якоюсь таємною магією, бо нормальні люди не можуть готувати каву настільки смачно. Принаймні іншого пояснення в мене не було.

Телефон кілька разів нагадував про реальність. Дзвонив батько. Дзвонив Михайло. Обидва дуже делікатно натякали, що непогано було б показатися живим.

Мені не хотілося. Якщо чесно — зовсім. Я досі злився. Але остаточно сваритися теж не хотів. Тому пообіцяв, що після роботи у вівторок заїду. Обов'язково.

Якщо виживу після зустрічі із Зимовою і майже тижневого ігнорування робочої дисципліни.

У понеділок вранці ми повернулися додому. Справжньому додому. Перевозити речі виявилося набагато простіше, ніж я очікував. Коробок було небагато. Валіз — теж.

Найважчим виявився не переїзд, а усвідомлення того, наскільки порожньою стала квартира без них. І наскільки живою вона знову стала тепер.

Коли Надійка розкидала іграшки. Коли Янгол окупував диван. Він явно був ображений, що майже тиждень прожив у сусідки. Коли я його приніс, навіть пожартував.

— Признайся, це ти його тут оселила. Я не міг добровільно погодитись на кота. Скільки йому?

Вона засміялась, опустила очі і нічого не відповіла. Надійка запевнила, що він був тут з нами все життя.

Усе ніби повернулося на свої місця. Крім, кота, звичайно. Навіть якщо я досі не пам'ятав, як вони там опинилися.

Увечері я запросив Асю на побачення. Справжнє. З квітами. І страшенно нервував. Що було смішно, бо за всіма законами логіки ми були одружені, але відчував я себе хлопцем, який вперше наважився покликати дівчину в кафе.

Квіти я вибирав хвилин сорок. Потім виявилося, що вгадав. Улюблені. Хоча сам не мав жодного уявлення, звідки це знаю. Мабуть, десь усередині пам'ять усе-таки прокидалася.

Ася того вечора була неймовірною. У білій в’язаній сукні. З легкою усмішкою. З блиском в очах. І підкрученим волоссям з обідком.

І я вкотре ловив себе на думці, що в неї неможливо не закохатися. Навіть двічі.

Надійка тим часом розважалася в дитячій кімнаті кафе. Ми могли просто сидіти й говорити. Без поспіху. Без лікарні. Без температури. Без катастроф.