Розділ 42

Ігор

Я дивився у вікно на засніжений двір і вперше за останні тижні чесно намагався зрозуміти, чого хочу насправді.

Ще кілька днів тому відповідь здавалася очевидною. Німеччина. Новий контракт. Нова клініка. Нові люди. Нове життя.

Можливість втекти від усього, що не вдається зрозуміти. Тоді це здавалося правильним. Тепер — ні.

Тепер мені було важко навіть уявити, що за кілька тижнів я сяду в літак і полечу за тисячу кілометрів звідси.

Занадто багато питань залишилося без відповідей. І занадто багато причин раптом з'явилося залишитися.

Я перевів погляд на Асю. Вона сиділа навпроти, обхопивши долонями чашку з чаєм. Трохи бліда після хвороби. Трохи втомлена. І неймовірно красива.

Не так, як на фотографіях у журналах чи в рекламі. По-справжньому. Тепло. По-домашньому. Так, що хотілося дивитися ще.

І чомусь саме зараз мене найбільше лякала думка, що вона знову може зникнути.

Сказав раніше, ніж встиг подумати.

— Здається, я починаю розуміти самого себе.

— В якому сенсі? - вона здивовано нахилила голову.

— У тебе неможливо не закохатися, - я усміхнувся.

Вона застигла. А потім тихо засміялася. Майже зі сльозами.

— Я не хочу, щоб ви залишалися тут самі.

Ася підняла очі. У них одразу з'явилася настороженість. Вона сумно усміхнулася.

— Ти навіть не пам'ятаєш нас.

Я мовчав кілька секунд. Бо це був аргумент, проти якого нічого було заперечити. Не пам'ятав. Не пам'ятав нашого весілля. Не пам'ятав її сміху. Не пам'ятав народження доньки. Не пам'ятав, як ми жили разом.

І саме тому кожна ця спроба повернути їх додому звучала дивно навіть для мене самого. Наче я просив довіритися незнайомцю. Але разом з тим ця ідея здавалась такою логічно та правильною, наче аксіома. Вона не потребувала доведення або аргументів. Просто як факт.

— Але я хочу згадати.

Вона поставила чашку на стіл.

— Якщо через місяць ти прокинешся і зрозумієш, що нічого не змінилося?

Я не знав відповіді. Тому сказав правду.

— Тоді будемо вирішувати це через місяць.

Вона похитала головою. Наче я був безнадійним оптимістом. Можливо, так і було. Але чомусь зараз усе всередині вперто підказувало, що я рухаюся правильно. Наче після довгого блукання темним коридором нарешті побачив світло. Слабке. Далеке. Але справжнє.

— До речі...

Я раптом згадав питання, яке мучило мене вже кілька днів.

— Як взагалі так сталося, що ніхто не знав про нас?

Ася видихнула.

Здається, цього питання вона не боялась і не уникала.  Насправді все виявилось банально і просто. Ми обоє майже не спілкувалися з батьками. У мене були свої причини. Я їх чудово пам’ятав. У неї — свої. Про них вона сказала дотично, не вдаючись в деталі. Була трохи напружена, погляд опущений. Мені здалось, що одна з причин – це я.

Потім вона розповіла, що змінилося керівництво лікарні, незадовго до того, як почалась інтернатура. Частина лікарів звільнилася. Прийшли нові люди. Хтось поїхав. Хтось перейшов працювати в інші клініки.

Тому коли вона прийшла на інтернатуру, ми вирішили не афішувати цього. Не через таємниці. Просто тому, що не хотіли пліток.

— До того ж я навіть не знала, що Зимова — твоя мама.

Я здивовано підняв брову. Вона усміхнулася.

— І до заміжжя я теж була Коваленко.

Я кілька секунд дивився на неї. Потім засміявся.

— Доля таки любить пожартувати

— Я теж так подумала, коли ми подавали заяву.

І раптом стало легко. Наче ця маленька кумедна подробиця повернула нас із важкої розмови назад до життя. Я мовчав кілька секунд.

Чим довше я сидів навпроти Асі, тим чіткіше розумів, наскільки абсурдною була вся ситуація. Я мав дружину, яку не пам’ятав. Доньку, про існування якої дізнався кілька днів тому. Батьків, які приховували частину правди. І десятки уривків, що не складалися в цілісну картину. Що більше я намагався охопити все одразу, то сильніше заплутувався.

У медицині так не працює. Неможливо лікувати все й одразу. Спершу знаходять причину. Початок. Першу ланку. І тільки потім рухаються далі. Можливо, зі спогадами було так само. Якщо не знаєш, що робити і з чого почати — почни з початку. Не з аварії Не з образ. А з того моменту, коли все почалося. З нас. З першої зустрічі.

З дівчини, яка зараз сиділа навпроти мене з чашкою чаю в руках і дивилася так, ніби боялася знову повірити.

Потім поставив чашку на стіл.

Я театрально випростався. Поклав руку на серце. І вклонився.

— Чарівний янголе, дозвольте з вами познайомитися.

Секунду вона просто дивилася на мене. Наче на божевільного. Потім фиркнула. Потім засміялася. По-справжньому. Щиро.

Цей сміх був таким рідним, дзвінким, правильним.

— А кажеш, що не пам'ятаєш, — хитро примружилася вона.

Я усміхнувся. Можливо, й не пам'ятав. Але щось усередині точно впізнавало її. Усміхаючись, вона стала зовсім іншою.

Легшою. Наче на кілька хвилин з її плечей зник увесь тягар останніх місяців. І вперше в її очах не було болю. Лише тепло.

Я дивився на неї ще кілька секунд.

Потім став серйозним.

— Асю. Дай мені тиждень.

Мені потрібен був цей тиждень. Не для того, щоб почути чужий переказ власного життя. А щоб спробувати пройти цей шлях ще раз і зрозуміти, ким я був поруч із нею. І чому навіть без пам’яті мене вперто тягнуло саме до неї.

— Ігорю... – вона зробила вдих і хотіла продовжити, але я перебив.

— Лише тиждень.

Я нахилився трохи ближче.

— Не місяць. Не рік. Не вічність.

Вона мовчала. Я бачив боротьбу в її очах. Страх. Надію. Втому. І щось ще. Те саме, що останнім часом відчував і я.

— Допоможи мені згадати, - я обережно обхопив її долоні руками.

Мій голос прозвучав тихіше, ніж хотілося.

— Не розповісти.  Не пояснити. А саме згадати. Прожити все знову.