Розділ 41

Ася

Ранок почався із сонця.

Після кількох днів снігу, похмурого неба і відчуття, ніби весь світ завмер у холоді, воно здалося майже дивом. Тонкий промінь пробився крізь штору і впав просто на подушку.

Я розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходжуся. Голова ще була важкою, але вже не розколювалась. У тілі залишилася слабкість, ніби я всю ніч тягала мішки з цементом, але гарячка відступила. Тоді я згадала. Надійка. Температура. Телефонний дзвінок. Ігор.

Я різко сіла. Ковдра сповзла на коліна. У кімнаті було тихо. На годиннику — сьома ранку. Я піднялася і завмерла. У кріслі навпроти спав Ігор. Голова відкинута назад. Рука звисала з підлокітника. На столику поруч стояла порожня чашка.

Він так і не поїхав. Щось приємно стиснулося всередині.

Колись я прокидалась поруч із ним майже щодня. А тепер дивувалась цьому, як чомусь неймовірному.

Погляд впав на таблетку біля склянки води. Ту саму, яку я вперто відмовилась пити. Посміхнулась. Звісно. Він не залишив мені вибору. Я торкнулася чола.

Температури майже не було. Потім зняла компрес. Вже сухий. Його робота.

Надійка ще спала. Я тихо пройшла у ванну. Теплий душ остаточно повернув мене до життя.

Коли вийшла, квартира все ще була занурена у ранкову тишу. На кухні пахло зимою. Медом. Ліками. І трохи мандаринами.

Я відкрила поличку зверху. Знайшла каву та спеції. Друзям теж подобалась моя кава, тому Наталка колись придбала все необхідне.

Поставила турку. За кілька хвилин кухня наповнилася ароматом кави. Його улюбленої. Я навіть не задумалась. Руки зробили все самі.

Я саме діставала яйця, коли відчула за спиною чужу присутність.

— Доброго ранку.

Від його голосу серце зробило дурний стрибок. Я обернулася.

Ігор стояв у дверях. Трохи пом'ятий після ночі в кріслі. Сонний. Але усміхнений.

— Доброго.

Його погляд одразу ковзнув по мені. Уважно. Професійно. Як лікар дивиться на пацієнта.

— Мені вже краще. Я просто хочу приготувати сніданок.

— Взагалі-то в когось постільний режим.

Ігор підійшов ближче. Забрав із моїх рук ніж. Потім яйця. Потім узагалі відсунув мене від стільниці.

— Іди сядь. Температуру міряла?

Я закотила очі. А він виглядав підозріло задоволеним.

У цей момент у кухню влетіла Надійка. Розпатлана. У піжамі з єдинорогами. З температурою вже значно меншою, але з енергією на десятьох.

— Тату!

Я навіть не встигла нічого сказати. Вона розігналася і стрибнула прямо на нього. Ігор спіймав її абсолютно машинально. Легко. Впевнено. Як робив це тисячу разів.

Він на секунду завмер. Подивився на доньку. Потім на свої руки. І посміхнувся. Трохи розгублено. Трохи щасливо.

— Доброго ранку.

Сніданок вийшов дивно домашнім. Наче не було всіх цих нескінченних тижнів. Не було аварії. Амнезії. Не було Дарини. Не було болю.

Просто ми сиділи за столом. Їли омлет. Пили каву.

І слухали, як Надійка розповідає про садочок, єдинорогів і те, що хворіти дуже нудно.

Я спіймала себе на тому, що постійно дивлюся на Ігоря. А він дивиться на Надю. І від цього ставало тепло.

Наче хтось повернув мені шматочок минулого. Маленький. Крихкий. І я боялася навіть поворухнутися, щоб не злякати його.

Після сніданку Надійка потягла свої конструктори у вітальню. Будувати замок.

А ми залишилися на кухні. І відразу стало тихіше. Наче кімната раптом згадала, скільки всього між нами залишилося недоговореним.

Я зробила ковток чаю.

Ігор зробив ковток кави. Потім несподівано усміхнувся.

— Напевно це найкраща кава в моєму житті.

Я засміялась.

— Краща за Даринину? – не змогла втриматись від голки.

Він підняв брову.

— До чого тут Дарина?

Я мовчала. Навіть не знаю, чому це вирвалось. Але те, що він жив з Дариною мене бісило капітально.

— Ася. Серйозно. До чого тут Дарина?

Я відвела погляд.

— Ти ж з нею живеш? І в Німеччину ви разом їдете. Чи це не так?

— Ти тому пішла з лікарні і квартири? – спитав він стурбовано.

Я не хотіла відповідати і говорити про це. Взагалі. Це так дивно. Я тільки-но сама зруйнувала такий перкрасний ранок.

Він видихнув. Повільно.

— Ми не разом. Ми жили разом тимчасово, поки я допомагав з ремонтом. В різних кімнатах.

Полегшення прийшло настільки раптово, що мені стало соромно. Наче я весь цей час носила на плечах величезний камінь і тільки зараз дозволила собі його відпустити. Я ж обіцяла собі нічого не чекати. Не ревнувати. Не будувати ілюзій. Але серце, здається, про мої плани забуло.

Я одразу згадала той момент, коли вони були разом у кабінеті. Думка про це не давала мені спокою. У клініці вони постійно поруч, а перед очима знову й знову виникала картина, як мені тоді здалося, його поцілунку.

Ігор потер перенісся, а потім раптом засміявся. Він сказав, що не цілував її. Хіба що, можливо, мимохідь торкнувся щоки. Потім накрив мою руку своєю і пояснив, що насправді сталося того дня. Сережка випадково зачепилася за його халат, а ножиць поруч не було, тому йому довелося допомогти.

 Він вибачився, сказавши, що може лише уявити, наскільки неприємно все це виглядало з мого боку.

Я відчула, як мої щоки спалахнули. Мені стало соромно за власні думки. Я зненавиділа себе за те, що дозволила ревнощам домалювати те, чого насправді не було.

Виявилося, що я сама вигадала цілу історію. Його усмішка стала м'якшою. І від цього стало легше.

— Вибач. Насправді,  мала подякувати, що ти вчора приїхав. Ти не зобов’язаний був.

Він хотів щось сказати, але телефон завібрував. На екрані висвітилось: Зимова.

Ігор просто натиснув відхилити. Без вагань. Я мовчала. Він теж.

Потім подивився на годинник. І лише тоді я усвідомила.

— В тебе ж зміна, - я злякалась, бо драконити Ірену не хотілось.