Розділ 40

Ігор

Щойно двері відчинилися, я зрозумів, що щось не так. В ніс вдарив запах компресів та медикаментів.

— Що сталося? – запитав я тихо, боячись налякати.

Вона ніби хотіла відповісти, навіть відкрила рот, але замість цього повільно опустилася на невелику лавку біля шафи.

— Я просто... втомилась, - вона притиснула голову до стіни.

І раптом я зрозумів, що вона ледве сидить. Не думаючи, нахилився і підхопив її на руки. Легка, мов пір’їнка.

Вона навіть не сперечалася. Лише заплющила очі й притулилася чолом до мого плеча. У грудях стиснулося.

Я відніс її до вітальні й обережно поклав на диван.

Лише тоді помітив. Щоки горіли. Дихання було швидшим, ніж мало б. Губи сухі.  Під очима темні кола.

На журнальному столику лежав термометр. Поруч кілька відкритих упаковок дитячих ліків. Сироп від кашлю. Жарознижувальне. Сольовий спрей.

Я перевів погляд на Асю.

— Ти вся гориш. – констатував я очевидне, переглядаючи вміст препаратів.

— Я в порядку... – слабо впівголоса заперечила вона.

Навіть говорила вона якось дивно. Наче кожне слово потребувало зусиль.

— Надійка... У неї тридцять дев'ять... Кашель... Вночі почався... Я збивала... Потім знову... Потім інгаляція... Потім...

Вона говорила уривками. Плуталася. Забувала, що вже сказала. Я слухав і дедалі більше переконувався, що температура не лише в дитини.

— Ти ж її пам'ятаєш...? – вона подивилась прямо у вічі.

Слова прозвучали зовсім тихо. І від цього стало боляче. Я сів поруч.

— Ні.

Вона заплющила очі, наче до останнього сподівалась на іншу відповідь.

— Але я майже переконаний, що вона любить єдинорогів, - швидко підхопив я.

Ася здивовано подивилася на мене.

— І тепер знаю, що мою доньку звати Надія.

У її очах щось здригнулося. Смуток. Полегшення. Біль. Усе одночасно. Мені хотілося сказати більше. Пояснити. Вибачитися. Але зараз було не до цього. Спочатку потрібно було подбати про них.

Я знайшов аптечку. Нормальну. Дорослу. На диво організовану. Знайшов сильне жарознижувальне. Налив води. Повернувся до дивана.

— Випий.

Ася кивнула. Взяла воду, але таблетку не випила.

— Так... тільки побудь поруч із Надійкою... будь ласка.

— Звичайно.

Вона більше нічого не сказала. Лише заплющила очі.

Я пішов шукати дитячу. Знайшов майже одразу. І зупинився на порозі. Кімната була зовсім не такою, як я уявляв.

Чомусь після єдинорогів і рожевих малюнків я очікував побачити маленьке королівство принцеси.

А натомість кімната більше нагадувала базу юного дослідника. Книги. Конструктори. Карта світу на стіні. Ліхтарики. Динозаври.

Лише кілька плюшевих єдинорогів на полиці нагадували, що тут живе дівчинка.

На ліжку спала дитина.

Моя донька. Навіть подумки це звучало дивно. Неможливо.

Я стояв і дивився на неї. Років п'ять. Може шість. Світле волосся розсипалося по подушці. Щоки були червоні від температури.

У голові не вкладалося. У мене є донька. Не немовля. Не малюк. Ціла людина. Зі своїми звичками. Улюбленими іграшками. Страхами. Мріями. І я нічого про неї не пам'ятаю. Абсолютно нічого.

Від цієї думки стало фізично боляче. Я присів поруч. Обережно приклав термометр.

За кілька хвилин побачив цифри. Тридцять вісім і сім. Краще. Але все ще багато.

Саме тоді Надійка поворухнулася. Відкрила очі. Кілька секунд кліпала сонно. А потім побачила мене. І без жодного сумніву простягнула руки. Обійняла за шию. Наче так і мало бути, наче я робив це щодня.

У мене перехопило подих.Такі прості речі не повинні були викликати настільки сильних емоцій.  Але викликали. Дуже.

— Тату... – в цій спробі радісного крику було стільки щастя.

Лише одне слово. І всередині щось боляче стиснулося.

— Привіт.

— Ти прийшов...

Вона влаштувалася зручніше. Наче була абсолютно впевнена, що я нікуди не подінуся. Ця довіра лякала, бо я її не заслужив.

— Ти ж більше нікуди не поїдеш?

— Не поїду.

Вона посміхнулась і знову опустилась на подушку. Приніс води. Дав ліки. Почекав поки вип'є.

За кілька хвилин вона знову почала дрімати.

Маленька долоня так і залишилася в моїй руці. Поки не заснула остаточно. Я сидів поруч ще трохи. Потім тихо вийшов.

Ася спала. Так само на дивані, навіть не змінила положення. Склянка стояла на столику. Таблетка лежала поруч. Не випила.

Звісно. Як же інакше? Лікарі завжди найгірші пацієнти. Я зітхнув.

Я перевірив пульс. Нормальний. Дихання теж. Просто виснаження і температура. Вирішив не будити.

Я посидів поруч кілька хвилин. Потім згадав бабусину настоянку. І раптом усміхнувся.

Якби Ба побачила мене зараз, точно сказала б, що нарешті почав думати не лише головою.

Оцтовий компрес я все ж зробив, тим паче, що всі складові були на кухні. Хоч особисто і не довіряв народній медицині. Ася щось тихо пробурмотіла. Здається, навіть назвала мене по імені. Але не прокинулася. Я накрив її пледом. І пішов на кухню.

Потрібно було бодай трохи розібратися в тому, що відбувається.

Там мене чекала ще одна несподіванка. Фотографії. На холодильнику. На полицях між вітальнею та кухнею. У рамках. І серед них я впізнав людей. Наталка. Сашко.  Тепер уже без сумнівів.

Пазл починав складатися. Повільно. Не зі спогадів. З фактів. З деталей. З дрібниць.

І картина виходила зовсім невтішною. Ася справді пішла. Не демонстративно. Не на день. Не щоб мене провчити.

Вона залишила квартиру. Роботу. Звичне життя. Забрала дитину. І поїхала фактично в нікуди. Тому, що я її не згадав. Тому, що не повірив. Тому, що був зайнятий власними переживаннями і думками. А варто було просто, хоч раз її вислухати.

Я сперся руками на кухонний стіл.

Я сердився. Не на маму. Не на Дарину. Не на Михайла. На себе.

Бо всі вони могли брехати. Могли приховувати. Могли помилятися. Але жити з цією жінкою мав я. Любити її мав я. Ростити доньку мав я.