Розділ 39

Ася

Після останньої розмови з Ігорем біль нікуди не зник. Він не став меншим. Не став тихішим. Не перестав боліти. Але дихати стало легше.

Наче я довгий час несла на плечах щось надто важке, а потім нарешті поставила це на землю.

Я більше не повинна була нічого доводити. Не повинна була пояснювати, переконувати та просити.

Якщо Ігор захоче — сам усе побачить. Сам поставить запитання. Сам співставить факти.

А якщо ні...

То ні.

Я втомилася боротися за людину, яка навіть не хотіла мене слухати.

На виході з клініки мене наздогнав Роман Андрійович.

— Анастасіє Сергіївно.

Я зупинилася.

Він виглядав стурбованим.

— Мені сказали, що ви написали заяву на звільнення.

— Так. – занадто легко відповіла я.

Хоча раніше не могла б уявити, що зроблю щось подібне добровільно.

— Наскільки я знаю, ситуація з ампулою вже вирішена.

— Справа не в ампулі.

Він уважно подивився на мене. Занадто уважно. Так дивляться люди, які розуміють значно більше, ніж говорять.

— Ви одна з найкращих на потоці. Я розумію, що ситуація неприємна, але так буває. Наскільки я знаю, Ігор Романович був засмучений вашою заявою і чекає на ваше повернення.

Я похитала головою.

— Не повернуся.

— Але як же інтернатура?

Це питання боліло. Сильно. Майже фізично. Я витратила на неї стільки сил. Стільки років та нервів – і я дійсно бачила себе хірургом.

Але зараз я мала думати про Надійку і майбутню дитину, тому графік, майже 24/7 і зарплата, що були – мене не влаштовували.

— Можу закінчити її на базі іншої клініки, пізніше. – якось зовсім тихо закінчила я.

Мені, чомусь, було соромно перед Романом Андрійовичем. Кілька секунд він мовчав.

Потім він несподівано запитав:

— Все гаразд?

Я мало не засміялася. Дивне питання. Ніби людина після кораблетрощі може чесно відповісти: "Так, чудово плаваю серед уламків".

— Так, - збрехала я.

— Можливо я можу чимось допомогти, - він явно не повірив.

— Дякую. Наврядчи.

***

Я хотіла тиші. Саме тиші. Без лікарняних коридорів. Без Дарини. Без Ігоря. Без постійних докорів, кривих поглядів та відчуття, що мене ось-ось знову звинуватять у чомусь, чого я не робила.

Але життя не дуже цікавилося моїми бажаннями. Потрібно було думати за житло, про дитину, про майбутню дитину, про роботу, про сотню інших речей.

Розслаблятися було ніколи. Особливо тепер. Найскладніше було з Надійкою. Вона сумувала за татом. Спочатку питала щодня. Потім через день. А потім почала мовчати. І це лякало мене навіть більше.

Одного вечора вона сиділа на підлозі й малювала. Я складала речі в шафу.

— Мамо, а тато що на мене сердиться?- дивлячись мені в очі запитала.

Я завмерла. Це питання пролунало настільки несподівано, наче удар під дих.

— Чому ти думаєш, що він сердиться? – я присіла поряд з нею і обійняла.

— Бо він не дзвонить.

— Тато не може на тебе сердитись. І я також. Ніколи. Бо ти найкраща донечка у світі. Просто він зараз не може подзвонити.

Вона серйозно кивнула. Наче прийняла пояснення. А я відчула себе найгіршою людиною у світі.

За ці кілька днів я знайшла собі підробіток. Не хірургію. Не лікарню. Але зарплатню обіцяли гарну.

Знайома медсестра порадила приватний центр, де виїжджали додому ставити крапельниці, робити уколи, перев'язки та післяопераційний догляд.

Робота не була значно простішою за лікарняну, але об’єм був менший. Пацієнти здебільшого були вдячними, а платили навіть краще, ніж я отримувала як інтерн. Логічно, я мала б радіти. Але щоразу, коли збирала сумку з бинтами чи оформляла черговий виїзд, усередині з'являлося неприємне відчуття.

Наче я стояла осторонь власного життя. Наче дивилася, як хтось інший живе мою мрію. Бо правда була проста: я хотіла бути хірургом. Хотіла операційної, складних випадків, безсонних чергувань і того дивного щастя, коли вдається врятувати людину. Просто зараз у мене не залишилося сил щодня бачити Ігоря з Дариною і вдавати, що все гаразд.

Ігор дзвонив двічі. Першого разу я просто дивилася на екран. Поки телефон не замовк. Другого разу поклала його екраном донизу. І пішла мити посуд. Дурно. Нелогічно. По-дитячому.

Я це розуміла.

Ще місяць тому віддала б що завгодно за його дзвінок. А тепер не могла натиснути зелену кнопку. Тому що не знала, що почую. І не знала, чи витримаю.

Можливо, він хотів поговорити про квартиру. Можливо, про документи. Можливо, про кота. А можливо...

Ні. На це я вже не дозволяла собі сподіватися. Надії останнім часом були надто дорогими.

Ми обов’язково поговоримо. Я візьму слуховку. Але не зараз, не сьогодні. Мені треба трохи часу.

За вікном падав сніг. Справжній. Густий. Повільний. Він засипав місто так само вперто, як час засипає старі сліди. Іноді мені здавалося, що зі мною відбувається те саме. Наче всередині поступово замітає дорогу назад.

Спогади залишалися. Почуття теж. Але між ними й теперішнім виростали снігові замети. Все важче було повірити, що ще зовсім недавно ми були родиною. Що він обіймав мене перед сном. Сперечався про мультики з Надійкою. Планував другу дитину.

Тепер усе це нагадувало історію з чужого життя. Не мого. Іноді я навіть заздрила йому. Ігор забув все. А я пам'ятала кожну дрібницю. І мусила жити з цим щодня.

***

Дні минали. Життя продовжувалось. Вчора після важкого дня я забрала Надійку з садочку. Все почалося майже невинно.  Трохи закладений ніс. Легке покашлювання ввечері. Я навіть не надала цьому особливого значення.

Вночі температура піднялася до тридцяти восьми. До ранку я майже не спала. Жарознижувальні. Тепле пиття. Провітрювання. Інгаляції. Сироп. Постійний контроль температури.

Довелося брати лікарняний. На третій день нової роботи. Мабуть, це був рекорд. Зазвичай я б хвилювалася через це значно більше, але зараз сил не залишилося навіть на хвилювання.