Розділ 38

Ігор

До одинадцятої вечора я вже встиг пошкодувати, що взагалі приїхав на чергування.

Обручка лежала в кишені халата. Я діставав її вже разів десять. Розглядав. Крутив між пальцями. Знову ховав. Врешт-решт надів на безіменний палець.

Звичайне золоте кільце. Нічого особливого. Але чомусь саме воно важило більше за всі документи, які я переглянув за останній тиждень.

Воно було доказом того, що мені брехали. Або того, що я сам нічого не знав про власне життя. І обидва варіанти мені однаково не подобались.

Я сидів в ординаторській і дивився у вікно. Надворі сипав сніг. Важкий. Густий. Ліхтарі перетворювали його на нескінченний потік білих іскор.

Навпроти щось записував Михайло. Ми майже не розмовляли. Лише про роботу. Лише необхідне.

Я бачив, що він нервує. Мабуть, так само як і я. Після історії з ампулою між нами ніби з'явилася невидима стіна. Не через препарат. Через брехню. А може через те, що я більше не знав, кому взагалі можна вірити.

Виклики сипалися один за одним. Гіпертонічний криз. ДТП. Підозра на апендицит. П'яна бійка. Звичайна ніч великої лікарні. Раніше це допомагало. Робота завжди допомагала.

Скальпель не бреше. Рентген не бреше. Аналізи не приховують правду через благі наміри. Люди — так. Медицина — ні.

Саме тому я колись її й обрав.

Близько одинадцятої двері ординаторської відчинилися. У приміщення зайшла мама. Я навіть не здивувався.

Останнім часом вона з'являлася саме тоді, коли я найменше хотів її бачити.

Михайло підняв голову. І відразу відчув напругу. Я теж.

— Можна поставити кілька робочих питань?

Я повільно відклав ручку.

— Наскільки я знаю, ви не маєте бути на чергуванні, — спокійно відповів я. — Але хіба я можу вам щось заборонити, Ірено Володимирівно?

Михайло перевів погляд з мене на неї. І вирішив промовчати. Мудре рішення. Мама стиснула губи.

— Де ти був ці два дні?

Я ледь усміхнувся.

— Напишу в пояснювальній, якщо треба.

Вона явно збиралася сказати щось ще. Але не встигла. Телефон завібрував на столі. Я машинально глянув на екран. І завмер.

Ася. Не Коваленко Анастасія. Навіть не Анастасія Сергіївна. Просто Ася. Сам не пам'ятаю, коли встиг так записати її номер. Михайло теж побачив ім'я. І мама.

У кабінеті стало тихо. Я натиснув прийом.

— Привіт.

На тому кінці кілька секунд було чути лише дихання. І від цього мені вже стало не по собі.

— Привіт...

Голос був тихим. Надто тихим. Наче вона довго не наважувалася подзвонити.

— Ти зайнятий?

Я випростався.

— Що сталося?

Пауза. Коротка. Але достатня, щоб усередині з'явилося знайоме відчуття тривоги.

— Я розумію, що пізно... – голос був стривоженим, втомленим.

— Ася. Кажи, що сталося.

Вперше за довгий час я вимовив її ім'я без жодних формальностей.

Вона видихнула.

— Ти можеш приїхати?

Усе. Лише це. Без пояснень. Без подробиць. І цього виявилося достатньо. Я вже був на ногах.

— Надішли адресу. Я скоро буду.

— Дякую.

Зв'язок обірвався. У приміщенні повисла тиша.

Мама дивилася насторожено і роздратовано. Михайло підозріло.

Я взяв ключі від машини.

— Куди це ти зібрався? - голос Зимової був холодним.

Я повільно повернувся.

— Мені треба поїхати.

— Взагалі-то у вас чергування, Ігоре Романовичу. І взагалі-то ти обіцяв повернути свою протеже на роботу. А вона сама ігнорує робочу дисципліну, так ще й загалом дисципліну колективу. Май на увазі, я негайно готую наказ про її звільнення.

Чомусь саме зараз мене це розлютило. Не сильно. Просто остаточно. Як щось, що накопичувалося занадто довго.

— По-перше, вона не моя протеже, а хороший кваліфікований лікар-інтерн. Здається лікарня зацікавлена в таких, чи не так?

Мама насупилася, але я не дав їй вставити жодної репліки.

— По-друге, якщо ви вирішили її звільнити — робіть це без мене.

— Ігоре.

— І по-третє...

Я зробив крок до дверей.

— Якщо ситуація настільки критична, як ви любите розповідати, то ви тут. Михайло тут. Лікарня не завалиться за одну ніч без чергового лікаря та завідуючого відділення.

— Ти поводишся безвідповідально.

Я усміхнувся. Втомлено.

— Можливо.

— Чи може мені тебе теж звільнити?

— Не можу вам заборонити.

Мама завмерла. Михайло теж. Я вперше сказав це абсолютно серйозно.

— Не подобається — звільняйте. Пояснювальну залишу потім.

І вийшов. Поки хтось із них не встиг нічого відповісти.

Так. Я був не правий зараз у всьому. Як керівник зміни. Як лікар. Як людина, яка щойно послала до біса власне чергування. Як завідуючий відділенням.

Але дзвінок Асі був єдиною зачіпкою. Єдиною можливістю нарешті її знайти. Поговорити. Поставити ті питання, які накопичувалися останніми днями. І, можливо, вперше почути відповіді.

Та справа була навіть не в цьому.

Щось сталося.

Я відчував це так само чітко, як відчуваєш внутрішню кровотечу ще до результатів аналізів. Немає доказів. Немає пояснення. Але професійне чуття вже кричить, що щось не так.

Ася не подзвонила б просто так. Не серед ночі. Не після всього, що сталося між нами. Не після того, як віддала ключі, попрощалася і фактично викреслила мене зі свого життя.

Для цього мало статися щось справді серйозне. І саме ця думка не давала мені спокою. А раптом щось з дитиною?

Адреса прийшла за хвилину. Незнайома. Я перечитав її двічі. Потім утретє.

Нічого. Жодного спогаду. Жодної асоціації.

Місто давно накрив снігопад. Дороги були майже порожні.

Я їхав швидше, ніж слід було. І прекрасно це розумів. Але не міг змусити себе пригальмувати.

У голові крутилися десятки варіантів. І всі вони однаково погані. Хоча песимістом я ніколи не був.

Може, проблема з дівчинкою, що так схожа на мене. Може, їй стало зле. Може, щось трапилося з самою Асею. Остання думка чомусь змушувала сильніше стискати кермо. Настільки сильно, що побіліли пальці.