Розділ 37

Ірена

Другий день Анастасія Коваленко не з'являлася в лікарні, це після того як я вперше посунула свої принципи і пішла назустріч.

Я дивилася на графік чергувань і відчувала дивне задоволення, змішане з втомою. Отже, даремно Ігор за неї просив. Даремно переконував мене не поспішати зі звільненням. Даремно говорив, що вона хороший лікар.

Можливо, лікар вона і не поганий, але тепер це вже не мало значення.

Я не змогла б чесно пояснити, чому була такою прискіпливою до неї.

Формально причин вистачало. Запізнення. Самовільна відсутність. Дрібні помилки в роботі. Постійні емоції замість холодного професіоналізму.

Але якщо бути відвертою хоча б із собою, справа була не в цьому. Мене дратувало те, як вона дивилася на Ігоря. Те, як постійно шукала привід опинитися поруч. Те, як боляче реагувала на кожне його слово. І це було безглуздо.

Ні, я розуміла. Вона була симпатичною молодою дівчиною-інтерном. Ігор — успішним хірургом, керівником, чоловіком, на якого багато хто звертав увагу. Таке трапляється постійно. Інтернки закохуються в наставників ще з часів, коли існувала медицина. Але ж повинні бути якісь межі. Хоч трохи здорового глузду. Совісті. Відчуття дистанції.

Особливо тепер, коли він був після аварії, розгублений, вразливий і сам не до кінця розумів, що відбувається навколо. Анастасія ж поводилася так, ніби мала на нього якісь особливі права. Наче її почуття автоматично робили її важливішою за інших. Можливо, саме це мене й зачіпало найбільше. Саме тому я була б рада, якби вона працювала деінде.

Двері кабінету відчинилися без стуку. Я підняла голову. Ігор.

Я навіть усміхнулася. Попри те, що його дисципліна теж залишала бажати кращого. Зникнути на два дні, залишивши заяву на посту, це в жодні рамки не входить.

А якщо я не згодна, не дозволяю. Не як мати, а як керівник лікарні. Що, якщо мені нема ким мені його замінити?

І взагалі, те що він переміг у конкурсі і їде до Німеччини – не означає, що йому все дозволено.  Але я намагалась приструнити всю цю бурю емоцій.

— Доброго вечора, Ігоре Романовичу – спеціально це сказала саркастично-іронічно, проте спокійно, без натиску.

Він не відповів. Його обличчя було надто серйозним, але і в мене накопичилось до нього багато питань Почну з найменш приємного.

— То де твоя інтерн-протеже? Або ще краще, куди ти сам подівся на два дні?

— Це пізніше.

Його голос прозвучав сухо. Незнайомо.

— Скажи, де моя обручка?

У кабінеті стало тихо.

Настільки тихо, що я почула власне серце. Ось воно. Те, чого я боялася весь цей час. Не спогадів. Не Коваленко. Не скандалу.

Моменту, коли він почне ставити незручні запитання.

Людей завжди лякає невідомість. А для мене невідомістю було те, що станеться далі.

— Ти щось згадав? – обережно поцікавилась я.

— Я поставив питання, - чітко і навіть трохи грубо наполягав він на своєму.

Його погляд холоднішим за температуру зовні.

— За протоколом ви мали повернути особисті речі пацієнта після виписки чи не так?

Я нервово стиснула ручку.

— Ігоре, це просто перстень, - намагалась я знизити тон нашого спілкування і пом’якшити розмову.

— Це обручка, - твержо наполіг він.

— Ти ж холостяк по життєво.

— А вам звідки це знати Ірено Володимирівно, якщо ви пів життя зі мною не спілкувалися, -  уперше після аварії підвищив голос.

Але достатньо, щоб я зрозуміла — він більше не збирається слухати пояснення.

— Ти нічого не хочеш сказати?

Я мовчала. Він не слухатиме зараз.

— Що саме ти хочеш почути?

— Правду.

Його очі були дуже схожі на очі мого батька. Я раптом помітила це вперше за багато років.

— Як тобі вистачило нахабності брехати мені?

Я відвела погляд.

— Ми не спілкувалися весь цей час. І, мабуть, не дарма.

Ці слова вдарили болючіше, ніж я очікувала. Бо були правдою. Ми справді не спілкувалися.

Я знала його диплом. Його посаду. Його наукові статті. Але не знала самого Ігоря. Власного сина.

— Ігоре, не гарячкуй. Давай спокійно поговоримо. – я знову подивилась йому в очі.

— Давай.

Він зробив крок ближче.

— Що ти знаєш про моє життя за останні десять років?

Я відкрила рот. І нічого не сказала. Бо відповідь була надто простою. І надто ганебною.

— Нічого, — тихо вимовила я. — На жаль.

Він дивився ще кілька секунд. Потім я відкрила шухляду столу. Дістала маленький прозорий пакет. Поклала перед ним. Обручка. Звичайна золота обручка. Як доказ того, що я зробила вибір за нього.Весь цей час вона лежала тут. Хоча, дійсно, за протоколом вже давно мала бути у нього.

Він уважно розглядав її, наче намагався згадати. А потім поклав в нагрудну кишеню

— Ігоре... Я хотіла як краще.

Це прозвучало жалюгідно навіть для мене.

— Ні, мамо.

Уперше за розмову він назвав мене мамою.

— Ти хотіла так, як зручно тобі.

Після цього він вийшов. Двері тихо зачинилися. Я залишилася сама. За вікном повільно падав сніг.

Лікарня жила своїм життям. Хтось поспішав коридором. Дзвонили телефони. Відчинялися двері.

А я сиділа нерухомо і дивилася правді в очі.

Я щойно втратила останній шанс повернути сина. І найстрашніше було навіть не це. Найстрашніше було усвідомити, що він мав рацію.

Він запитав, що я знаю про його життя. І я не змогла відповісти. Бо справді нічого не знала. Не знала, кого він покохав. Чи кохав він когось, чи ні. Був він насправді одружений чи ні.

Не знала, де він жив. Не знала, чи був щасливий. І чого боявся. Я знала про нього менше, ніж випадкові люди з його фотографій.

Менше, ніж та вперта дівчина, яку я так наполегливо намагалася прибрати зі свого відділення, бо з нею до аварії – вони хоча б не ворогували.

І від цього було по-справжньому страшно..