Розділ 36

Ігор

Повернувшись до міста, я відчув себе трохи спокійніше.

Не тому, що знайшов відповіді. Їх якраз не було. Але два дні в селі ніби приглушили постійний шум у голові. Спогади не повернулися. Ася не знайшлася. Питання нікуди не поділися. Проте я перестав панікувати.

Моя зміна починалася лише вночі. Попереду було кілька вільних годин. Я сидів у машині біля лікарні й дивився на сіре зимове небо.

Раніше я намагався вирішити все одразу. Хапався за кожну нову деталь, сердився. Після розмови з Асею і обстеження квартири – хотілося рвати й метати. Звинувачувати, вимагати пояснень. Добре що стримався.

Складну операцію неможливо провести навмання. Спочатку обстеження. Потім аналізи. Далі — крок за кроком. Обережно. Без різких рухів.

Схоже, з моїм життям було так само.

Перші два кроки виконано. Наразі маю : Дарина знала більше, ніж сказала. І не тільки вона. Обручка мала бути, а отже її хтось приховує.

Ася залишила ключі від квартири і зникла. Це бентежило найбільше.

Бо останнім часом мені все більше здавалося, що проблема не в тому, що я втратив пам'ять. Проблема в тому, що кожен розповідав мені свою версію мого життя. А десь між ними загубилася правда. І я нарешті був готовий її шукати.

В обідню перерву зайшов до Дарини в лабараторію.

Вона щиро зраділа.

Я це бачив. Раніше ця усмішка викликала б у мене лише теплі емоції. Зараз вона чомусь змушувала почуватися розгубленим і водносчас винним. Дарина поставила чайник. Почала розповідати якісь дрібниці про роботу. Про погоду. Про сусідів. Я слухав. Кивав. І чекав.

Вона це відчула. Звісно відчула. Ми занадто давно знали одне одного.

— Щось сталося? – стурбовано спитала вона.

Я не відповів одразу. Підійшов до вікна. За склом кружляв сніг.

— Коли ти повернулася з Німеччини?

Вона здивувалася. Але відповіла. Потім я запитав ще кілька речей. Про роботу. Про лікарню. Про той період, коли мене не було поруч. Дарина почала нервувати. Ледь помітно. Але я бачив. Відповідати стала повільно, вдумливо. Ніби аналізувала кожне слово. І тоді поставив головне питання.

—  Ти знала, що я був одружений? – я подивився їй у вічі.

На мить її обличчя змінилося. Зовсім трохи. Але достатньо. І цього вистачило. Вона знала.

Я зрозумів це раніше, ніж почув відповідь. Дарина спробувала перевести тему, начебто жодного питання не було.

— Ти взагалі куди зник на два дні? Тебе всі обшукались. На дзвінки не відповідав. Я взагалі-то і образитись можу.  – сказала вона легко, жартома.

Але тепер я вже не збирався відступати. Місяць. Цілий місяць. Вона була поруч майже щодня. І жодного разу не сказала. Жодного. Мій голос мимоволі став жорсткішим.

Я не кричав. Але вперше за довгий час відчув справжнє роздратування. Не через амнезію. Не через лікарню. Через брехню. Або напівправду. Що ще гірше.

—  Отже знала. Я взагалі-то вважав, що ми друзі.

Дарина опустила погляд.

—  Так.

Кілька секунд мовчання.

—  Ти справді говорив про дружину. Обіцяв познайомити. Але...

Потім тихо зізналася.

— Я дійсно не була впевнена, що це правда. Ти не називав її ім’я, не показував фото. Лиша за кілька днів до аварії сказав, що познайомиш нас на своєму дні народженні. Але ж … . Ти ніколи не говорив про кохання серйозно. І до тебе так і ніхто не приходив.

Я дивився на неї й не розумів. Як можна не повірити? Навіщо? Навіщо вирішити, що людина жартує про таке?

Дарина довго мовчала.

А потім сказала те, чого я зовсім не очікував.

— Можливо я пожалкую про це, але ж ми все одно вже розставили всі крапки над «і». Я давно була в тебе закохана. Я втекла до Німеччини, бо мені набридло слухати про чергову твою пасію.Щоб не слухати про романи. Щоб перестати сподіватися. А потім… коли ти все забув, я подумала, що це шанс. Ми могли б бути хорошею парою.  – вона набрала в рот повітря і раптом тихо сказала. - Вибач.

Я не знав, що сказати.

Мабуть тому, що не пам'ятав.

Не пам'ятав ні її почуттів. Ні власних. Ні взагалі майже нічого. Але одне розумів точно.

Вона мала сказати. Мала. Особливо після аварії. Особливо коли я намагався зрозуміти, хто я такий. Дарина попросила пробачення. Щиро.

Я бачив. Але легше мені від цього не стало. Я сердився, хоча й розумів, що це безглуздо.

***

До нічної зміни лишалося ще кілька годин. Я вирішив почати з батька.

Інститут майже не змінився. Ті самі широкі сходи, стертий часом камінь під ногами, запах старих книжок, паперу й кави з автомата на першому поверсі.

Кабінет батька знаходився в кінці довгого коридору.  Я кілька секунд стояв перед дверима, збираючись із думками.

Дивно. Перед складною операцією я ніколи не хвилювався настільки сильно. Постукав. Натиснув ручку. Зайшов.

Батько підвів голову від документів і одразу усміхнувся. Щиро.

— Радий тебе бачити, сину. Все гаразд? Ти занадто раптово зник.

Я подивився у вікно. На білі дерева. На людей, які поспішали через засніжене подвір'я інституту.

— У Ба.

— Несподівано, - батько здивовано підняв брови.

— Хотів трохи подумати і відпочити, - чесно сказав я.

— І допомогло?

Я замислився. Відповідей у мене як і раніше не було.

— Коваленко не з'являлася?

Усмішка повільно згасла.

Батько уважно подивився на мене, ніби намагався зрозуміти, що саме сталося за ті кілька днів, поки мене не було.

— Ні.

Він похитав головою. Батько зітхнув і жестом запросив мене сісти.

— Але ситуація погана. Готується наказ про відрахування з інтернатури.

Я мовчки опустився в крісло. На мить мені здалося, що я неправильно почув.

— Що? Чому?

— У лікарні вона так і не з'явилася. Прямо повідомила, що продовжувати інтернатуру не збирається. Формально підстав достатньо.

Я відчув роздратування.