Розділ 35

Ігор

Вихідні пройшли в тиші. Я намагався знайти пароль до флешки, щось згадати, навіть спробував медитувати. Врешті-решт вирішив, що ця справа марна і пішов на пошуку їжі для себе і кота.

В понеділок вранці, поки я доїдав яєчню в кафе навпроти будинку – прийшло повідомлення з СТО. Нарешті, можна забрати автомобіль.  Новина була майже радісною. Останнім часом таких траплялося мало. Без автомобіля я справді почувався незручно. Після аварії від мене ніби постійно щось забирали. Спочатку пам'ять. Потім впевненість. Потім відчуття власного життя. Тепер хоча б повернули машину. Невелика перемога.

Після довгих вагань я зателефонував Асі. Гудки. Один. Другий. Третій. Відповіді не було.

Потім поїхав у лікарню. Мені здавалося, що якщо я просто знайду її, то все стане зрозумілішим. Не обов'язково простішим. Але хоча б зрозумілішим.

Я розпитував Мішу, Віку, Тимофія. Шукав її в відділенні. Запитував усіх, хто міг щось знати. Ніхто нічого не знав. Ніхто не знпав про неї більше, ніж що вона просто інтерн. І ніхто не розумів, де її можна знайти, якщо вона не бере слухавку. Або не хотів говорити.

Батько лише похитав головою. Він виглядав втомленим. Він сказав, що Ася не планувала повертатися після вихідних. І що, наскільки він зрозумів, вона взагалі не збирається продовжувати інтернатуру.

Я мовчки дивився на нього кілька секунд. Наче він сказав щось безглузде.

Хотів поговорити з ним знову про своє минуле. Але раптом вирішив, що це зачекає. Мені треба в усьому розібратись самому. Тепер я не прийматиму швидких рішень.

А потім пішов до Зимової, до мами.  Розмова вийшла важкою. Вона не приховувала свого роздратування. Для неї ситуація була простою.

Людина звільнилася. Людина пішла. Крапка. Ніхто нікого не тримає. Ніхто нікого не вмовляє.

Я попросив її не поспішати з документами. Не підписувати наказів. Почекати. Хоч трохи. Вона була категорично проти.

І саме тоді втрутився батько. Спокійно. Без зайвих емоцій. Сказав, що кілька днів нічого не змінять. Що ми можемо почекати.

Можливо, він говорив це для Ірени. Можливо, для мене. Я подякував і вийшов.

Уже біля дверей мати мене зупинила. Сказала, що надійшла остаточна відповідь із Німеччини. Усі документи погоджені. Наказ підписано. Тепер залишилося лише вибрати квитки. Вони чекають мене до десятого числа наступного місяця.

За кілька тижнів я мав бути там. Ще тиждень тому це здалося б ідеальним. Нове місто. Нова країна. Нове життя. Можливість почати все з чистого аркуша.

Залишити позаду дивні історії, прогалини в пам'яті та людей, які знали про мене більше, ніж я сам. Але тепер усе змінилося. Я бачив фотографії. Бачив флешку. Бачив кімнату. Дитячу.

Раптом зрозумів одну річ. Я не знаю, хто говорить правду. Не знаю, хто помиляється. Не знаю, хто намагався мене захистити, а хто — використати. І єдина людина, яку я справді хотів почути, просто зникла. Мабуть, єдина кому б було варто довіритись.

Від цього я почувався повним ідіотом. Ася від самого першого дня дивилася на мене так, ніби я був для неї цілим світом. Не колишнім колегою. Не другом. Не випадковою людиною. І я згадував кожну нашу розмову, кожен погляд, кожну її невдалу спробу щось пояснити. Розповісти. А я не слухав. Або не хотів слухати. Або боявся почути. Згадував і починав розуміти, наскільки сліпим був.

Серед усього цього шуму я майже перестав чути власний голос. У якийсь момент я просто перестав відповідати на дзвінки. Дарині. Матері. Усім. Але телефон тримав увімкненим.  Раптом вона зателефонує. Або відповість, бо інакше не уявляв, як її знайти.

У мене більше не залишилося сил удавати, що все нормально. Мені потрібен був час. І відповіді. Хоч якісь.

Тому що останні кілька днів усе навколо ставало тільки заплутанішим. Що більше я дізнавався, то менше розумів. Наче збирав пазл, частини якого належали до різних картин.

І тоді я згадав про Ба.

Не як про факт із минулого. Не як про літню родичку, яку варто навідувати на свята.

А як про людину, до якої колись їхав щоразу, коли не міг розібратися із власним життям. Людину, яка завжди бачила трохи більше, ніж говорила.

І раптом зрозумів, що мені потрібно саме до неї. Не тому, що вона могла повернути мою пам'ять. А тому, що серед усіх людей навколо тільки їй я довіряв беззастережно. Навіть не пам'ятаючи чому.

Це було дивне відчуття. Але вперше за довгий час хоч у чомусь я був упевнений.

Дивно, що я не подумав про неї раніше. Стало тривожно, бо невідомо коли я був у неї востаннє. Чи спілкуємось ми досі? Чи все гаразд з нею? Чи здорова?

Дорогою, я згадував, що завжди їхав до неї, коли відчував і раптом зрозумів, що шукати відповіді там, де я їх за весь час не знайшов – марно. А вона була людиною, яка знала будь-які відповіді на будь-які питання.

Саме тому, я написав два дні за свій рахунок. Залишив заяву на рецепції, попросивши передати Зимовій і поїхав.

Що далі я від'їжджав від міста, то спокійніше ставало навколо. Асфальт змінювався латками старого ремонту, багатоповерхівки — невеликими хатами, а потім і вони зникли.

Залишилися тільки поля. Лісосмуги. Поодинокі автобусні зупинки, які ніби забули прибрати ще з минулого століття.

Ба жила в маленькому селі, яке більшість людей навряд чи знайшла б на карті. Проте всі навколишні села знали Соломію Сидорівну. Знали завжди.

До неї приходили за травами. За порадами. За настоянками. Іноді — просто поговорити.

Місцеві називали її знахаркою. Дехто — травницею. Дехто — відьмою. Особливо коли думав, що вона не чує. Ба на це лише сміялася. Казала, що люди люблять називати магією те, чого не розуміють.

А потім давала їм чай із трав, після якого чомусь ставало легше. Скільки себе пам'ятаю, вона завжди все про всіх знала. Хто одружиться. Хто посвариться. Хто захворів. У кого корова втекла. І найдивніше було те, що майже завжди мала рацію.