Розділ 34

Ігор

Кіт.

Серед усього того хаосу, який Анастасія щойно влаштувала в моєму кабінеті, саме ця думка вперто не давала спокою.

Кіт?

У мене немає кота. Я взагалі не люблю котів.

Не те щоб ненавиджу. Просто ніколи не розумів людей, які добровільно погоджуються жити з істотою, що скидає речі зі столів, дряпає меблі й дивиться так, ніби це вона платить за квартиру.

А тепер виявилося, що кіт залишається зі мною.

Я сидів за столом і дивився на ключі. Вони лежали просто посеред паперів. Маленька зв'язка ключів із потертою металевою підвіскою у вигляді янгола.

Дивно. Усе було дивно.

Сама поява Анастасії нагадувала торнадо.

Вона влетіла в ординаторську разом зі снігом, холодом і якимось відчаєм, який буквально відчувався в повітрі.

Її щоки були блідими. Очі червоними. Голос тремтів. Але вона все одно трималася. До останнього.

Я хотів вибачитися. Справді хотів. Пояснити ситуацію з ампулою. Сказати, що розібрався. Що не вважав її винною. Що взагалі не мав права так тиснути.

Але вона не дала.

Просто поклала ключі на стіл. І перевернула весь мій світ кількома реченнями.

Квартира. Розлучення. Кіт. Її очі.

І те дивне відчуття, ніби я щойно втратив щось дуже важливе.

Вдруге. Тільки цього разу навіть не розуміючи що саме.

Я дивився на ключі ще кілька хвилин. Потім підвівся. Сів. Знову підвівся. Повернувся до столу. Взяв їх у руку. І раптом зрозумів, що не можу більше сидіти на місці.

Мені потрібні були відповіді. Хоч якісь. Я навіть не дочекався завершення зміни. Вийшов із лікарні.

Сів у автобус.

І через двадцять хвилин уже стояв біля знайомого будинку.

Я повільно зайшов до під'їзду. Піднявся сходами. Зупинився перед дверима. Серце билося дивно. Нерівно.

Наче я стояв не перед квартирою, а перед відповіддю.

Ключ легко повернувся в замку. Двері відчинилися.

І майже відразу щось пухнасте врізалося мені в ноги.

— Господи...

Величезний білий з чорною пдямкою на носі голосно нявкнув. Потерся об штанину. І виглядав так, ніби чекав мене весь день.

— То ти Янгол? Здається ти мене пам’ятаєш.

Кіт знову нявкнув. Мабуть, це означало «так». Або «дай їсти». З котами важко зрозуміти.

Я зачинив двері й завмер. Квартира. Моя квартира. І водночас чужа. Тут не було нічого схожого на житло самотнього чоловіка.

Нічого з того, що я пам’ятаю. Ні, це однозначно моя квартира. Те саме планування, меблі, але … тут нібито є щось, чого не було. Інші шпалери, якісь шухлядки під телевізором.

На спинці дивана лежав плед. На полиці стояли фотографії. На кухні висіли картини. На холодильнику були кольорові магніти. На підвіконні стояли квіти. У вазі лежали каштани.

І раптом мене накрило дивним відчуттям. Теплом. Затишком. Домом. Так виглядає дім.

Не квартира. Не житло. Саме дім. Місце, де живуть люди. Разом.

Я повільно ходив кімнатами. Торкався речей. Дивився фотографії.

Ось Ася сміється. Ось ми стоїмо на набережній. Вона тут зовсім юна. Цікаво скільки їй тут років. Вона наче не змінилась. Але з’явилось враження, що цим фото не місяць і не два. Навіть не один рік.

Дивно, були вільні місця. Начебто там мали бути ще фото, але їх не було.

Я не пам'ятав жодного моменту. Але дивитися на це було боляче. Тому що на кожному фото я виглядав щасливим. По-справжньому.

На кухонному столі лежала флешка. Поряд записка. Коротка. Лише кілька слів. «Пароль — дата нашого знайомства».

Я перечитав двічі. Потім утретє. Дата нашого знайомства. Чудово.

Проблема полягала лише в тому, що я не пам'ятав навіть самого знайомства.

Я нервово засміявся.

Янгол осудливо подивився на мене.

— Не дивись так. Мені теж це не подобається.

Кіт демонстративно сів посеред кухні.

Я пішов до кімнати, яка колись була кабінетом.  Мене тягнуло до цієї кімнати з невідомою силою. Я відкрив двері. Від кабінету не залишилось жодного сліду.

Посеред кімнати стояли пакети, біля стін – коробки. Але здивувало не це.

Кімната була дитячою. Невеликою. Світлою. З рожевими шторами. Плюшевими іграшками. Книжками. Ляльками. Єдинорогами. Безліччю єдинорогів. Раптом згадав малюнок, що знайшов на столі.

На стіні висіли малюнки. На полиці стояли дитячі фотографії.

Я повільно сів на край ліжка. І відчув, як починає боліти голова. Сильно. Пульсуюче. Перед очима майнули якісь уривки.

Сміх. Маленька долоня. Дитячий голос. Я заплющив очі. І все зникло. Знову. Наче хтось навмисно вимикав світло щоразу, коли я наближався до відповіді.

Пазл. Усе моє життя зараз нагадувало величезний пазл. Тільки хтось висипав тисячі деталей на підлогу. Половину загубив. Ще частину підкинув із чужої коробки. І тепер пропонував скласти картину.

В це було важко повірити. Я був майже впевнений у двох речах.

Перше. Ася не брехала. Можливо єдина з усіх.

Друге. Ця дівчинка існувала. І вірогідніше за все моя донька. Бо заперечувати нашу схожість – безглуздо. Інакше пояснити все це було неможливо.

Я подивився на фотографію біля ліжка. На ній я тримав маленьку дівчинку на руках. Обоє сміялися.

Настільки щиро, що дивитися ставало важко. Я навіть її імені не знав.

Якщо це правда... Якщо вона моя донька...

То чому всі мовчали? Чому Дарина нічого не сказала? Чому мовчала мама? Чому мовчав батько? Чому мовчав Михайло? Чому взагалі ніхто не сказав мені правду?

Телефон завібрував. Мама. Я дивився на екран кілька секунд. Потім скинув виклик. Зараз я не хотів із нею говорити. Не міг.

За хвилину прийшло повідомлення від Дарини.

Дарина: «Що приготувати на вечерю?»

Я довго дивився на текст. Потім набрав коротку відповідь.

Ігор. «Не чекай. Я сьогодні не приїду».

Відправив. І вимкнув телефон. Повністю. У квартирі стало тихо. Лише Янгол ходив слідом і час від часу щось невдоволено муркотів.