Розділ 33

Ася

Я ніколи не думала, що можна заздрити людині з амнезією. Але останніми днями саме це і відчувала.

Ігор не пам'ятав. Не пам'ятав нашого знайомства, першого побачення,  весілля, Надійку, мене.

Іноді мені здавалося, що це навіть милосердніше. Бо він хоча б не пам'ятав того, що втратив. А я пам'ятала все. Кожну дрібницю. Кожну усмішку. Кожен поцілунок. Кожен ранок. І від цього боліло ще сильніше.

Тепер ще цей обмін досвідом. Я дізналася про нього від колег випадково, коли в ординаторській вкотре обговорювали, хто має найбільші шанси поїхати. Ігор теж подав заявку.

Ні, я пам'ятала, що колись він говорив про бажання пожити за кордоном, попрацювати в іншій країні, подивитися світ. Але після появи Надійки таких розмов більше не було. А я втомилась його втрачати. І хоча він має скоро поїхати, я все одно не бачила жодного сенсу залишатися в цій клініці хоча б на день.

За вікном падав сніг. Справжній грудневий сніг. Великими пухнастими пластівцями.

Він засипав місто білою ковдрою, ніби намагався приховати всі тріщини, усі сліди, усі помилки. Шкода тільки, що людське серце так не працює. Тріщини в ньому нікуди не зникають. Лише замерзають.

Я сиділа над чистим аркушем майже пів години. Потім написала лише кілька рядків. Заява на звільнення за власним бажанням. Без пояснень. Без емоцій. Без спроб щось довести. Поставила підпис.

І відчула дивне полегшення. Наче останні тижні тримала в руках важезну валізу, а тепер нарешті поставила її на землю. Так.

Можливо, це було імпульсивно. Можливо, неправильно. Можливо, через місяць я пошкодую. Але зараз це здавалося єдиним можливим рішенням.

Я більше не могла працювати поруч із ним. Не могла бачити його щодня. Не могла дивитися, як він усміхається Дарині. Не могла жити між надією і болем. І головне — я втомилася щось доводити. Історія з ампулою поставила остаточну крапку.

Втомилася бути жінкою, яку ніхто не хоче слухати. Втомилася бути дружиною без чоловіка. Втомилася бути сім'єю лише на папері.

Ірена Володимирівна навіть не намагалася приховати задоволення. Вона прочитала заяву. Потім підняла на мене погляд.

І усміхнулася.

Вперше за весь час нашого знайомства настільки щиро.

— Що ж, Анастасіє Сергіївно. Це дуже доросле рішення.

Я мовчала.

— Думаю, так буде краще для всіх.

Особливо слово "всіх" прозвучало дуже показово. Вона акуратно поклала заяву на стіл.

— Можете вважати себе вільною.

— Дякую

Снігопад лише посилювався.

Я йшла вулицею майже навмання. І саме тоді задзвонив телефон. Наталка. Я навіть усміхнулася. Трохи. Ледь помітно.

— Привіт.

— Привіт, пропажо.

У її голосі було стільки тепла, що захотілося розплакатися просто посеред тротуару.

— Як ти? – безтурботно спитала вона.

— Нормально.

— Сашко тут уже весь мозок мені виніс. Не може до Ігоря додзвонитися.

— У нього новий номер. – спокійно, без емоцій відповіла я.

Незважаючи на моє рішення більше не думати про нього, кожна згадка та думка про нього – відгукувалась тупим болем.

— Надішлеш?  

— Так.

Наталка помовчала.

— Що сталося? Мені не подобається твій голос.

І я сказала. Не все. Не про вагітність. До цього я поки не була готова. Але решту розповіла. Коротко. Без подробиць. Без емоцій. Неначе їх вимкнули. Наче, вони звільнились так само як і я.

Після паузи Наталка тихо видихнула.

— Може мені приїхати?

— Ні. Не треба.

— Я можу поговорити з ним.
— Не хочу.

Голос зрадницьки здригнувся.

— Просто... не хочу більше нікого переконувати.

Запала тиша. Потім я наважилася. Рішення прийшло моментально, під час розмови і здавалось геніальним.

— Можна дещо спитати?

— Звісно.

— Ми з Надійкою можемо пожити у вас якийсь час?

Наталка навіть не задумалася.

— Ключі у тебе є. Але, Асю, ти серйозно?

— Так. Я буду тобі вдячна.

Я заплющила очі.

— Дякую.

— Але може все-таки поговориш із ним ще раз?

Я подивилася на сніг. На людей. На місто. На своє життя, яке розвалювалося просто на очах.

— Поговорю.

Тихо відповіла я.

— Завтра.

Але так, як було, вже не буде.

***

Збирати речі виявилося страшніше, ніж я думала. Кожна футболка. Кожна чашка. Кожна книжка. Усе нагадувало про нього. Про нас.

Я складала лише найнеобхідніше. Одяг. Документи. Теплий одяг. Трохи домашнього одягу. Речі Надійки. Улюбленого плюшевого єдинорога. Кілька книжок. Улюблені іграшки.

Все інше залишалося. Наче я сама ще не до кінця вірила, що їду.

Обручку я теж хотіла залишити. Навіть поклала на стіл. Подивилася. І не змогла. Пальці самі повернули її назад. Ні. Не зараз. Не так.

Коли Надійка запитала, чому ми збираємо валізи, я присіла поруч.

— Ми трохи поживемо в тітки Наталки.

— А тато?

Серце боляче стиснулося.

— Тато зараз... зайнятий.

— Він потім приїде?

Я усміхнулася. Так, ніби все добре. Так, ніби сама вірила в це.

— Можливо.

Надійка задумалася.

Потім кивнула. Дітям дивовижно легко вдається довіряти.

Наступного ранку я відвела її до садочка. Поцілувала. Помахала рукою. І тільки коли двері зачинилися, дозволила собі розплакатися. Лише хвилину. Не більше.

Потім викликала таксі. Чотири коробки Дві валізи. Водій навіть допоміг усе занести. Я подякувала. Залишила чайові.

І ще кілька годин розкладала речі. Вперто. Механічно. Бо якщо зупинитися — доведеться думати. А думати не хотілося. Сьогодні я хотіла поставити крапку.

До клініки я приїхала після обіду, навіть ближче до вечора. У коридорах було людно. Знайомо. Боляче. Я знайшла Ігоря в ординаторській.

Він був сам. Хоч без Дарини. Пощастило.

Підняв голову.

— Радий бачити вас … Анастасіє Сергіївно. Я хотів перепросити і повідомити, що буду радий, якщо ви продовжите проходити інтернатуру в нашому відділенні й надалі.