Розділ 32

Ігор

Сніг почався ще вдень. Спочатку дрібний. Майже непомітний. Такий, що одразу танув на асфальті. А до вечора місто вже накрило справжньою зимою.

Я стояв по лікоть під капотом автомобіля Дарини й подумки проклинав погоду, механіків і власну звичку погоджуватися допомагати всім підряд.

— Ти геній, — урочисто повідомила Дарина, коли двигун нарешті ожив.

— Просто проблема була в акумуляторі.

— Не руйнуй легенду.

Я посміхнувся.

Останнім часом усміхатися ставало дедалі складніше. Не тому, що поруч були не ті люди. Не тому, що життя було поганим. Навпаки. Усе ніби складалося нормально.

Робота поверталася у звичне русло. Лікарі вже не дивилися на мене як на пацієнта. Дарина була поруч. Батьки теж. Але відчуття правильності так і не з'явилося.

Наче всі деталі були на місці. І водночас щось головне загубилося. Ми повернулися до квартири вже затемна.

Сніг валив густими пластівцями. Ліхтарі перетворювали їх на золотий пил.

Дарина одразу пішла на кухню. Я чув, як зашуміла кавомашина. Як дзенькнули чашки. Як вона наспівує щось собі під ніс. Домашньо. Спокійно. Правильно. Але дивним чином цей затишок не ставав моїм.

Я сів біля вікна. Подивився на засніжене подвір'я. І вкотре подумав про те, що живу тут уже тиждень. Сім днів.

Коли це взагалі сталося?

Спочатку все виглядало логічно. Я збирався повернутися до власної квартири. Не тому, що мав якісь особливі спогади. Навпаки. Саме через їхню відсутність. Будинок батьків залишався чужим. Теплим. Привітним. Але чужим.

Мене там любили. Я це бачив. Та не міг відчути. Наче дивився фільм про власне життя.

А квартира... Вона хоча б була моєю. Її я пам’ятав. Місцем, яке могло щось повернути.  Можливо, спогади. Можливо, відповіді. Можливо, хоча б відчуття дому.

Я навіть почав збиратися туди. І саме тоді Дарина повідомила, що її затопили сусіди зверху. Проблема виявилася серйознішою, ніж звучала. Довелося міняти частину стелі. Шпаклювати. Фарбувати. Перетягувати меблі.

Я погодився допомогти. Спочатку на день. Потім ще на один. Потім ще. А потім раптом виявилося, що щовечора їхати через усе місто вже просто безглуздо.

Батько тоді навіть засміявся.

— Фізична праця — найкращий лікар.

Мати підтримала. Дарина теж. І я залишився. Тимчасово. Наче. Хоча тепер уже сам не був упевнений.

— Тримай.

Переді мною з'явилася чашка кави.

Дарина сіла навпроти. Кілька хвилин ми мовчали.

Я дивився на пару над чашкою. Вона — на мене. Напевно, щось змінилося останніми днями. Бо Дарина дедалі частіше починала дивитися саме так. Уважно. З надією. Наче чекала. І це було несправедливо. Передусім щодо неї.

— Дарина.

Вона одразу напружилася. Ледь помітно. Але я помітив.

— Так, герою.

— Я закінчив коридор. Завтра, мабуть, поїду.

Кілька секунд вона мовчала.

— Тобі зі мною погано?

Питання прозвучало тихо.

Без образи. Без докору. Саме тому відповідати було складніше.

— Ні.

І це була правда. Мені справді не було з нею погано. Дарина була доброю. Розумною. Веселою. Вродливою. Поруч із нею було легко. Але...

— Тоді в чому справа?

Я повільно поставив чашку. Підбирав слова. Довго. Занадто довго.

— Ти мій друг.

Вона опустила очі. Вже зрозуміла. Напевно.

— І я думаю, що ти розраховуєш на щось більше.

Мовчання.

— Але ж ми можемо спробувати?

Я похитав головою.

— Не можемо.

Дарина гірко усміхнулася.

Я потер перенісся. Втомлено.

— Я не можу будувати майбутнє, коли не знаю власного минулого.

Вона дивилася на мене. І в її очах було стільки смутку, що захотілося вибачитися. Хоча я нічого не зробив.

— Я можу почекати, – тихо запропонувала вона, але я розумів, що в цьому немає сенсу.

— Не варто.

Її губи здригнулися.

— Чому?

— Бо це буде нечесно. Ти заслуговуєш на краще.

Я говорив спокійно. Але кожне слово давалося важко.

Дарина відвернулася до вікна. Я помітив блиск вологи на її віях. І відчув себе останнім негідником.

Можливо, тому що вона була хорошою. І саме хорошим людям найважче завдавати болю.

— Дарина...

Вона похитала головою.

— Все нормально.

Звісно, це було не нормально. Але ми обоє вдали, що повірили.

— То як щодо попрацювати за кордоном? Обмін досвіду. Ти подав документи. Відповідь прийшла? — запитала вона так, ніби тільки-но не було жодної розмови.

Я ледь усміхнувся.

Цю ідею Дарина підкинула ще минулого тижня. І, якщо чесно, тоді вона здалася мені непоганою. Як і зараз.

Я пам’ятав, що завжди мріяв жити і працювати за кордоном. Німеччина. Америка. Щось із цього. Щоб заробити багато грошей подивитися світ. Дивно втратити пам'ять і все одно знати деякі речі про себе.

Я був впевнений, що цій мрії – я не міг зрадити. Та й всі довкола, зокрема батьки переконували, що це чудовий шанс, який трапляється раз на все життя. Важко було не погодитись.

Тим паче зараз, коли половина життя перетворилася на білу пляму, річне стажування за кордоном здавалося майже ідеальним варіантом. Перезавантаженням.

Лише рік.

Нове місце. Нова робота. Менше запитань від людей, які дивляться на тебе так, ніби ти повинен пам'ятати те, чого не пам'ятаєш.

Дарина багато розповідала про Баварію. Про лікарні. Про колег. Про міста, де можна спокійно працювати й жити. І щоразу це звучало дедалі привабливіше.

До того ж англійська в мене завжди була на високому рівні. Це я знав напевно.

Кілька тижнів тому в лікарню надійшла програма обміну кадрами на рік. Бажаючих виявилося стільки, що керівництво оголосило конкурс. Внутрішній, серед керівників відділень і досвідчених лікарів. 

Я подав документи майже машинально. А потім почув від колег, що всі й так вважають мене головним кандидатом. Через досвід. Принаймні той досвід, про який мені постійно нагадували інші.