Розділ 31

Ігор

Розмова з Асею не виходила з голови до кінця дня. Я намагався зайняти себе роботою. Історіями хвороб. Консультаціями. Операційними звітами. Черговими нарадами. Розслідуванням. Будь-чим.

Але думки раз по раз поверталися до її обличчя. До того погляду. До голосу. До тремтіння в руках. Щось у цій розмові було неправильним. Не сам факт зникнення препарату. Не перевірка. Не питання. А те, як вона на мене дивилася. Наче я зрадив її. І це дратувало.

Бо я не міг зрозуміти чому. Логічно пояснити її реакцію було складно. Так, я був різким. Так, довелося ставити неприємні запитання. Але на моєму місці так зробив би будь-який керівник. Будь-який лікар. Будь-яка людина, яка відповідала за наркотичні препарати.

І все ж залишався той дивний осад. Наче я зробив щось значно гірше. Щось таке, про що навіть не здогадувався. З голови не йшла її обручка. Витончена. Наче знайома.

Я вже виріши, що називатиму її Асею, можлива я щось пригадаю. Але ця заборона. «Для вас я Анастасія Сергіївна». Дитяча. Смішна. Вона різко вдарила по мені. Я не розумів чому. Це ж дрібниця.

А з іншого боку. Саме тому мені ніколи не подобалися занадто молоді дівчата. Їх було неможливо передбачити.  Вони ображалися на речі, які здавалися очевидними. Зникали.  Плакали. Сміялися.  Робили несподівані висновки.

І при цьому змушували почуватися винним навіть тоді, коли ти був упевнений у власній правоті.

***

Близько сьомої вечора до кабінету постукали. Зайшла старша медсестра. Виглядала вона помітно спокійніше, ніж зранку.

— Ігоре Романовичу.

— Так?

— Ампула знайшлася.

Я підняв голову.

— Де?

— У сейфі.

На кілька секунд запанувала тиша. Потім я повільно відклав ручку. І пішов до сейфу.

Ампула справді була на місці. На тому самому місці, де повинна була лежати від самого початку. Я взяв її в руки. Роздивився уважніше. Взяв іншу, з тієї самої упаковки.

І одразу зрозумів, що щось не так. Номер. Серійний номер не збігався. Коробка була з однієї партії. Ампула — з іншої.

Я перевірив ще раз. Тепер вже всі чотири ампули. Потім ще раз. Помилки не було.  Хтось поклав її сюди вже після перевірки. І це була інша ампула. Та сама фірма, те саме дозування. Термін придатності нормальний. Але номер і серія не збігаються з іншими в упаковці.

Я повільно видихнув. Старша медсестра дивилася здивовано, мабуть не помітила.

— Все добре?  - перепитала вона.

— Так. Хто заходив сюди? Як вона тут опинилась?

— Тільки Михайло Романович. Він і знайшов її. Сказав була під шухлядою.

Я мовчки кивнув. І відчув, як у грудях стискається щось неприємне.

Михайла я знайшов швидко. Він ніби чекав на цю розмову. Навіть не здивувався, коли я зачинив двері кабінету. Деякий час ми просто дивилися один на одного. Потім він зітхнув. Втомлено.

— Знайшли?

— Знайшли. – намагаючись не підвищити тон відповів я.

— Добре.

Його спокій мене насторожив.

— Михайле.

— Так?

— Ти нічого не хочеш мені пояснити?

Він усміхнувся. Сумно. Без звичної легковажності.

— Якщо треба, я звільнюся.

Я насупився.

— Проблема вирішена. Чи не так? – він відповідав спокійно, але у очі не дивився.

Мене починало дратувати його вперте небажання говорити прямо.

— Михайле,  я чекаю пояснень. Серія, нормер і термін інші.

Він мовчав.

— Пояснень не буде?

— Ні.

— Покажи руки.

Він мовчки простягнув руки. Жодних слідів ін'єкцій.

— Я її не брав.

— Тоді що сталося? Бо я не повірю, що вона просто закотилась за шухлядку.

— Я просто повернув на місце.

Я дивився на нього і дедалі менше розумів ситуацію.

— Це ж може залишиться між нами? Ніхто крім тебе не помітив підміну. Чи не так?

Я дивився на нього ще кілька секунд. Потім кивнув.

— Просто пообіцяй, що більше такого не повториться.

— Обіцяю.

І хоча відповідей стало не більше, ніж було, я чомусь був упевнений: до зникнення препарату Анастасія справді не мала жодного стосунку. Сваритися з Михайлом – не було жодного бажання. Тому наразі я прийняв. Можливо і дурне рішення, але найспокійніше від усіх. Тим паче, що дійсно, крім мене підміну ніхто не помітив. Можливо пізніше Михайло все пояснить.

Зимова прийшла за пів години. Наче відчула момент. Або вже знала новини. Побачивши її, я одразу зрозумів, що розмова буде неприємною. І не помилився.

Вона поклала на стіл аркуш паперу. Я опустив погляд. Заява на звільнення. Коваленко Анастасія Сергіївна. У грудях неприємно кольнуло.

— Я ж казала.

Мама сіла навпроти.

— Це вона. – переможним тоном, людини впевненої в своїй правоті заявила вона.

Я повільно підняв голову.

— Ні. Це не вона.

— Ампула зникла саме після її чергування.

— Ампула знайшлася.

— Але...

— Це не вона. – різко сказав я.

Мама замовкла. Подивилася уважніше.

— Ігоре.

— Так?

— Ти занадто її захищаєш.

Я мало не засміявся. Захищаю? Після всього, що сталося сьогодні? Після допиту? Після підозр? Після того погляду? Навряд. Швидше навпаки. І від цього ставало ще гірше.

— Я просто знаю, що вона не винна. Я розібрався з ситуацією, це було дрібне непорозщуміння, випадковість. Прикра. Але вже так сталося. Ампула на місці. Все. Крапка.

— Вона приносить багато проблем. – не вгамовувалась мати, а я ніяк не можу збагнути, чому вона так категорично налаштована проти Асі.

— Вона хороший лікар. – рівно і спокійно сказав я.

Мама фиркнула.

— Молодий інтерн. Не найкраща серед усіх

— Я б посперечався, але не бачу сенсу.

І сам здивувався, наскільки впевнено це прозвучало. Я дійсно так вважав. У неї була дуже хороша теоретична база. Більш того вона чудово переймала її на практику.

Так, останнім часом, вона плутала дрібниця, але вона ніколи не помилялась у принципово важливих речах. Рішення приймала швидко і правильно.