Розділ 30

Ася

Після нічного чергування я збиралася проспати щонайменше пів дня. Не склалося.

Спочатку мене розбудила нудота. Організм останнім часом взагалі жив власним життям і категорично відмовлявся погоджувати свої плани з моїми. Я ледве встигла добігти до ванної.

Коли повернулася, Надійка вже не спала. Сиділа на ліжку розпатлана, сонна і невдоволена життям.

— Мам...

— Мм? – втомлено поцікавилась я.

— Я хочу до тата.

Серце боляче стиснулося. Знову. Останні тижні це траплялося все частіше. Вона сумувала. І я теж. Просто кожна по-своєму. І якщо я розуміла, чому тато досі не з нами, то як пояснити це Надійці – я не знала.

— Скоро побачишся, - після довгої паузи зрештою відповіла я, щиро вірячи аби це було правдою.

— Коли? – не вгамовувалась донька і насуплено вимагала продовження.

— Скоро.

Судячи з погляду, відповідь її не влаштувала абсолютно. Мене теж.

До полудня ми обидві вже були виснажені. Я від недосипу й токсикозу. Надя від поганого настрою.

А Янгол вирішив остаточно добити цей день. Кіт неквапливо пройшовся по підвіконню, зачепив хвостом вазу - і та полетіла вниз. Дзвін скла пролунав на всю квартиру. Надя ойкнула. Я мовчки дивилася на уламки. Просто дивилася.

Чомусь саме ця нещасна ваза стала останньою краплею.

У грудях раптом піднялася хвиля безсилля. Втоми. Образи. Страху. Усього одразу. Я присіла навпочіпки біля уламків. І відчула, як починають пекти очі.

І саме в цей момент задзвонив телефон. Я навіть не дивилася на екран. Просто відповіла.

— Алло...

— Анастасіє Сергіївно. – стриманий, серйозний, але такий рідний голос.

Серце пропустило удар. Ігор. Вперше за довгий час він сам подзвонив. Я миттєво випросталася. Ніби організм забув і про нудоту, і про втому.

— Несподівано.

На тому кінці запанувала коротка тиша.

— Вам потрібно терміново приїхати до лікарні.

Радість згасла так само швидко, як з'явилася.

— Зараз? – перепитала я не розуміючи, що за терміновість.

— Так.

— Я була на нічному чергуванні.

— Я в курсі. Це важливо.

Його голос звучав різко. Сухо. Офіційно. Наче ми ніколи не були знайомі ближче за співробітників.

— У мене зміна лише завтра. – захват від дзвіна минув  і я знову почала сердитись.

— Я чекаю вас зараз. – так само сухо, рівно, але тоном не терплячим заперечень промовив Ігор.

Я заплющила очі.

— Добре.

Розмова закінчилася. Я ще кілька секунд дивилася на телефон. Намагаючись зрозуміти, чому мені так боляче. Чому я взагалі зраділа. Чому досі сподіваюся. Нова хвиля злості охопила мене знову і я вже не розуміла, на кого серджусь більше, на себе, бо все ще сподіваюсь чи на нього.

Надю довелося залишити сусідці. Вона погодилася без зайвих запитань. Я була їй за це вдячна. Дорогою до лікарні мене не полишало дивне передчуття. Наче щось мало статися і навряд чи хороше.

Коли я постукала в кабінет Ігоря, відповідь пролунала майже одразу.

— Заходьте.

Я відчинила двері.

І завмерла. Картина перед очима виявилася дуже дивною.  Серце вже встигло провалитися кудись униз.

Дарина стояла зовсім близько до Ігоря. Настільки близько, що на одну мить мені перехопило подих. Ігор різко забрав вуста від вуха Дарини. Вона скрикнула ай.

— Готово, - констатував він, наче нічого не відбулось.

Дарина усміхнулася.

— Дякую.

Потім помітила мене. І швидко вийшла. Залишивши нас удвох.

У кабінеті стало тихо. Надто тихо.

Я відчула, як усередині повільно закипає роздратування. День і без того почався жахливо. А тепер ще це.

— Це не те, що ви подумали... Асю.

Я підняла голову.

— А я нічого не подумала.

Брехня. Звичайно подумала. І ще багато чого.

— І з яких пір я знову Ася? – побачене не залишало мене і єдине чого я хотіла – це піти, так само як це зробила Дарина.

Він ніби сам здивувався. Але нічого не відповів. Одразу перейшов до справи. І тоді я зрозуміла, що даремно приїхала сюди з надією.

Чим довше він говорив, тим холодніше мені ставало. Зникла ампула морфіну. Ігор детально розпитував про чергування.

Я намагалася пригадати ту ніч. Вона була важкою. Дуже важкою. Швидка привезла чоловіка з важкою травмою. Саме тоді ми з черговим лікарем використовували морфін.

Я добре пам'ятала. Добре пам'ятала ампули. Їх було п'ять. Одна використана. Чотири залишилися. Я була впевнена. Я перевірила, коли розписувалась.

— Я використала одну. Залишалось чотири. – якумога спокійніше і зібраніше намагалась відповісти я.

— Зараз їх три.

— Значить хтось використав ще одну після.

Ігор похитав головою.

— Якби було так просто, цієї розмови б не було.

Я дивилася на нього. І раптом усвідомила. Він підозрює мене.

Не просто перевіряє. Не просто виконує свою роботу. Він справді вважає, що я могла це зробити.

Як? Як взагалі така думка могла з'явитися в його голові? У грудях ніби щось розірвалося. Боляче. Майже фізично. Хотілося схопити його за плечі й змусити подивитися мені в очі. Побачити, що я не брешу. Що я не здатна на це. За мить мене накривала інша хвиля. «Ні. Він просто робить свою роботу. Не можна злитися. Він не винен. Мабуть я б вчинила так само».

Але наступної секунди всередині вже палало.

«Та до біса все! Невже після всього він дивиться на мене як на злочинницю? Взагалі, це він тут тільки-но цілував Дарину. Її то він точно не підозрює».

Думки металися так швидко, що від них паморочилося в голові. То хотілося повірити, що він просто помиляється. То хотілося закричати, вдарити кулаком по столу, щоб нарешті припинив дивитися на мене цим проклятим уважним поглядом.

Нерви були натягнуті до межі. Здавалося, ще одна фраза, ще один натяк — і ця межа лусне. Я вже не знала, чого більше хочу: розплакатися, втекти чи рознести тут усе до чортів.