Розділ 29

Ігор

Малюнок з’явився раптово.

Я помітив його не одразу — лише коли вже кілька хвилин сидів в ординаторській, переглядаючи історії хвороб і намагаючись розібратися в потоці справ.

Серед купи паперів і документів лежав аркуш. Нерівний, трохи пом’ятий, із яскравим єдинорогом, намальованим олівцями так старанно.

Я зупинився.

Єдиноріг був смішний, трохи кривий, з великими очима і непропорційною гривою, нерівними ногами і стетоскопом. Смішно. І надписом «Для  тата». Але в нашому відділені не було ні кого, в кого б могли бути діти, прийнаймі з тих що я знав і був впевнений.

Я намагався знайти автора цього малюнку, або зрозуміти, як він опинився на столі в ординаторській, але безуспішо. Ніхто нічого не бачив і не знає. Але ж малюнок явно дитячий.

Я забрав малюнок. Сидів в кабінеті з несмачною кавою і замислився. Наче я мав це знати. Щось знайоме. Наче відповідь була зовсім поруч, але я знову не міг її вхопити.

І це починало дратувати. Останнім часом усе в мені дратувало.

Не світ. Не люди. А ця дивна порожнеча всередині, яка іноді відкривала маленькі щілини — запах, слово, інтонація — і одразу ж закривалася, залишаючи після себе глухий біль.

Ситуація з Анастасією тільки посилювала дивні відчуття та головний біль.

Я не міг пояснити, чому її присутність викликає у мені таку реакцію. Це не було логічно. Не було раціонально. Але щоразу, коли вона з’являлася поруч, світ ніби втрачав рівновагу.

Анастасія знаходила привід затриматися після обходу, ставила запитання, які не стосувалися роботи, або просто дивилася так, ніби чекала нагоди сказати щось важливе. І щоразу я зупиняв це ще на початку.

Не тому, що ненавидів її. Навпаки. Як лікаря я поважав її все більше. Вона добре працювала, швидко вчилася і приймала рішення, не боялася відповідальності й, на відміну від багатьох інтернів, справді думала про пацієнтів, хоча й допускала дрібні помилки, але по ній було видно, що вона втомлена. А в принципово важливих речах – їй не було рівних.

Але щоразу, коли розмова починала виходити за межі професійної, всередині з'являлося дивне відчуття тривоги.

Можливо, я просто боявся. Боявся почути чергову історію про наше нібито минуле. Боявся, що вона знову почне переконувати мене в тому, чого не було, чогось, що я не зможу підтвердити чи заперечити, бо я не пам'ятав. Боявся, що в нас дійсно щось могло бути з цією дівчиною, що значно молодше мене. І оскільки доля склалась таким чином, що я цього не пам’ятаю, то певно не варто втручатися в її рішення, хоча я досі не можу уявити,що, навіть в теорії, можу зв’язатися з дівчиною молодше мене, аж на більше, ніж десять років.

Боявся прив'язатися до людини, яка дивилася на мене з такою відчайдушною надією, що від цього ставало не по собі. І ще більше боявся того, що одного дня можу їй повірити. Тому що тоді довелося б визнати: або я втратив значно більше, ніж пам'ять, або власну дурість.

А до жодного з цих варіантів я був не готовий. Тож я ховався за найзручнішим словом у світі. Робота.

І кожного разу, коли бачив, як у її очах згасає чергова надія, переконував себе, що роблю правильно. Що так буде краще для нас обох. Чомусь із кожним днем вірити в це ставало дедалі важче.

І це дежавю.  Воно було найгіршим. Кава.  Документи. Розбита чашка. Вона швидко обробила рану. Щось пробурчала, таке знайоме. Наче я вже проживав це раніше. Наче знаю, як вона скаже наступну фразу, як опустить очі, як зітхне, коли втомлена. Але якщо спробувати вхопити це знання — воно розсипається. Знову.

Як пісок. Я злився на себе за це. Бо лікар не має права відчувати. Лікар має знати. А я не знав.

Останні два тижні, особливо останній -  я став жорсткішим.

Це не було свідомим рішенням — просто все всередині було натягнуте, як дріт.

Інтерни помилялися. Я виправляв різко. Іноді надто різко. Потім ловив себе на цьому, але вже було пізно.

Найбільше діставалося Віці та Анастасії. Не тому, що вони гірші за інших. Точніше майже. Взагалі не розумію, навіщо Вікторіїї хірургія.

— Ви серйозно це призначили? — різко кинув я якось, переглядаючи призначення.

Віка лише стиснула губи.

— Переписую.

А ось Коваленко. З нею щось у мені втрачало контроль.

— Навіть якщо помилилась лабораторія – ви мали це перевірити. Чому ця помилка доходить до мене?

Анастасія мовчала. Лише подивилася коротко — і відвела погляд. І в цьому погляді було щось, що я не міг розшифрувати.

Ніби не образа. І не страх. А щось глибше.

Якось я почув розмову випадково.

Михайло стояв у коридорі, розмовляючи з батьком. Я проходив повз і зупинився лише на секунду.

— Ася вже закрила звіт? — спитав він.

Я зупинився.

Ася. Я різко обернувся.

— Чому Ася? — запитав я, не стримавшись. — Її ж повне ім’я Анастасія.

Михайло здивовано глянув на мене, ніби я поставив дивне питання.

— Вона Ася для всіх. Навіть пацієнти так її називають.

— Не подобається повне ім’я, в університеті її теж просто Асею називали. — додав батько спокійно.

Михайло знизав плечима.

— І ти, до речі, раніше теж так її називав. При сторонніх — Ася Сергіївна.

Я завмер.

Це було сказано буденно. Як факт. Але всередині щось на мить здригнулося. Наче я справді це знав. Наче ця деталь була частиною чогось більшого, що я не можу зібрати.

— Я? — перепитав я.

Михайло усміхнувся.

— Так.

Я нічого не відповів. Просто пішов далі. Але думка залишилася.

Іншим разом я залишився в кабінеті довше, ніж планував.

Були папери. Звіти. Призначення. І ще десятки дрібниць, які складалися в хаос. І в якийсь момент я помітив, що на столі лежить щось зайве.

Маленька папка. Не моя. Я відкрив. Всередині — документація по пацієнту і кілька додаткових записів. Нічого незвичного. Але одна сторінка була перекреслена, ніби поспіхом виправлена. І почерк… Я завмер. Не міг сказати, чому, але цей почерк викликав короткий, різкий імпульс у грудях.