Розділ 28

Ася

Повернення до роботи виявилося значно важчим, ніж я очікувала.

Після Карпат мені здавалося, що я трохи прийшла до тями. Що свіже повітря, гори, довгі прогулянки з Надею і нескінченні балачки з Лідою хоч трохи склеїли мене назад.

Виявилося — ні.

Лікарня дуже швидко нагадала, що проблеми нікуди не поділися.

Пацієнтів було багато. Документів ще більше.  

А ще був Ігор. Щодня. У коридорах. На обходах. На конференціях. На ранкових нарадах. І кожного разу мені доводилося нагадувати собі, що для нього я тепер просто інтерн. Ні більше, ні менше.

Іноді я ловила себе на тому, що майже забуваю про це. Бачила його в кінці коридору.  І серце автоматично реагувало так само, як завжди. А потім він дивився на мене чужим поглядом.

Чула:

— Анастасіє Сергіївно.

І все ставало на свої місця. Точніше — не на свої.

Найдивніше було те, що він справді став суворішим до мене. Можливо, мені лише здавалося. Можливо, я просто надто гостро реагувала. Але іноді це було складно ігнорувати.

Він перевіряв кожен документ. Просив виправити формулювання. Повертав історії хвороб на доопрацювання. Ставив додаткові запитання. Відправляв на консультації, від яких усі інші намагалися втекти.

Іноді я все ж намагалася поговорити з Ігорем. Не про роботу. Не про пацієнтів. Не про аналізи чи історії хвороб.

Просто поговорити. Але щоразу все закінчувалося однаково.

— Ігорю Романович, можна хвилину?

— Якщо це не стосується відділення — пізніше.

Або:

— Я хотіла дещо пояснити.

— Анастасіє Сергіївно, зараз не найкращий час.

Або взагалі коротке:

— У мене нарада.

— Мені потрібно до пацієнта.

— Обговоримо це іншим разом.

Іншого разу не наставало ніколи.

Спочатку я злилася. Потім переконувала себе, що він просто перевтомлений. Потім шукала нові приводи. Але з кожним днем ставало все очевидніше: справа не в браку часу. Час у нас знаходився для чергувань, обходів, звітів і навіть суперечок. Просто щойно Ігор розумів, що розмова виходить за межі роботи, він одразу ставив між нами невидиму стіну.

А в мене вже майже не залишалося сил щоразу битися об неї.

А ще була Дарина. І навіть якщо я намагалася переконати себе, що вони просто гарні друзі та колеги, це не працювало. Її присутність поруч із Ігорем була надто помітною — легка, впевнена, ніби вона вже давно зайняла місце, до якого я навіть не мала права наближатися.

 І кожного разу, коли я бачила їх разом, всередині підіймалося щось неприємне й гостре, від чого ставало ще складніше зосередитися на чомусь, окрім  власного контролю над собою.

Одного разу Віка навіть нахилилася до мене під час обіду.

— Мені здається, він до нас занадто прискіпується і взагалі нервовий. Тебе це не бісить?

Я лише похитала головою. Якби все було так просто.

Я один раз навіть наважилася підійти до Михайла. Не прямо, не в лоб, а так, ніби випадково зачепила тему між іншим, поки ми розбирали документи в ординаторській. Запитала, чи він не знає, де зараз живе Ігор, бо після виписки він ніби випав із звичного ритму лікарні, і це почало мене непокоїти більше, ніж я хотіла визнавати.

Михайло підняв на мене погляд від паперів і ледь усміхнувся.

— Слухай, то між вами справді щось було?, — кинув він напівжартома.

Я відчула, як усередині все на секунду стислося. Погляд автоматично впав у папку на столі, ніби там раптом з’явилася дуже важлива інформація.

— То ти даш відповідь, чи ми так і будемо питаннями розмовляти.

Він кілька секунд мовчав, ніби вирішував, чи казати.

— Він сам іноді не знає, де буде ввечері, але начебто планує з’їхатись з Дариною. — відповів нарешті спокійніше. — То тобі навіщо?

— Просто питаю. - знизала плечима, занадто швидко і продовжувала дивитись на документи, хоча очі неймовірно пекли, а в горлі оселився ком.

Тільки вже коли він повернувся до документів, я раптом помітила, як легко він уникає розмов про свою сім’ю. Про те, що Ігор — його брат, а Ірена — мати, тут знали всі, але ніхто ніколи не говорив про це прямо. Ніби це була ще одна частина їхнього життя, яку вони тримали окремо від лікарні, як окрему реальність, куди іншим доступ заборонений.

А з інщого боку – ми робили так само, тож мабуть і дивного в цьому нічого немає. І взагалі, спробуй інакше, коли в Зимової такий крижаний характер.

Втома накопичувалася непомітно. Спочатку я списувала все на роботу. Потім на чергування. Потім на недосип. Потім просто перестала шукати причини.

До обіду мене часто нудило. Іноді паморочилася голова. Запах антисептика дратував неймовірно. Кілька разів доводилося непомітно виходити в туалет і сидіти там кілька хвилин, поки не стане легше. Ніхто нічого не помічав. Принаймні я дуже на це сподівалася. Окрім, звісно, Зимової, що не залишила мене без уваги.

Вона викликала мене в кабінет в один із божевільних днів. Без зайвих емоцій, але з тим самим виразом обличчя, який завжди означав одне — вона вже все для себе вирішила.

— Анастасіє Сергіївно, — почала вона, перегортаючи якісь папери. — За останній час у вас накопичилося занадто багато дрібних порушень.

Я насторожено підняла погляд.

— Переплутані години в призначеннях. Дві неточності в історіях хвороб, які довелося виправляти старшим лікарям. Затримка з передачею документації. І, що найгірше — неуважність на обході.

Вона говорила спокійно, майже буденно, але кожне слово звучало важче за попереднє.

— Це не критичні помилки, але їх занадто багато для одного інтерна, який тільки повернувся з відпочинку. Чи ви забули, що у вас вже є догана?

Я мовчала. Заперечувати було нічого.І сенсу я в цьому не бачила.

— Я не бачу зараз підстав для радикальних рішень, — продовжила вона, — але хочу, щоб ви розуміли: наступна неточність може стати останньою.

Пауза затягнулася.