Розділ 27

Ігор

Коли двері зачинилися за Анастасією, у кабінеті раптом стало тихіше. Я кілька секунд дивився на порожній дверний проріз, сам не розуміючи чому. Здавалося, ніби разом із нею з приміщення зникло щось ще. Якийсь ледь вловимий аромат. Теплий. Знайомий.

Ваніль, здається. Щось настільки просте й звичне, що мозок вперто намагався вчепитися за це відчуття.

Марно. Воно вислизнуло так само швидко, як і з'явилося. Я потер скроню.

Останнім часом такі моменти траплялися дедалі частіше. Короткі спалахи чогось знайомого. Випадковий звук. Інтонація. Запах. Фрагмент образу.

І кожного разу здавалося, що ще трохи — і я згадаю. Але пам'ять залишалася порожньою.

Дарина стояла біля столу й терпляче чекала.

Від неї пахло квітковими парфумами. Приємними. Дорогими. Але звичайними. За останні тижні я настільки звик до цього запаху, що майже перестав його помічати.

Дивно. Здавалося б, саме Дарина повинна була викликати відчуття близькості.

Ми багато часу проводили разом. Вона допомагала мені розібратися в тому житті, якого я не пам'ятав. Жартувала, коли мені ставало важко. Не тиснула. Не вимагала нічого.

Іноді мені навіть здавалося, що саме так і повинно бути. А потім з'являлася Анастасія. І вся ця впевненість починала тріщати. Мені не подобалася ситуація, яка склалася сьогодні. Особливо тепер, коли емоції трохи вщухли.

Формально я мав рацію. Вона була інтерном. Я — керівником. Але чомусь власні слова про субординацію тепер звучали в голові надто жорстко. Наче я намагався відгородитися не від неї.

Я відкинувся на спинку крісла й подивився на Дарину. Вона одразу зрозуміла, про що йдеться. Можливо, тому що знала мене краще, ніж я сам себе зараз.

— Якщо вже говорити про субординацію, то вона повинна стосуватися всіх.

Дарина лише усміхнулася. Легко. Без образи. Наче чекала на це.

— Домовилися, Ігоре Романовичу.

У її голосі не було ані докору, ані роздратування. Лише звична іронія. І від цього мені стало трохи легше.

Я взяв пояснювальну Коваленко. Кілька рядків. Сухих. Офіційних. Без подробиць. Без виправдань. Чомусь це викликало повагу.

Люди зазвичай багато говорять, коли хочуть себе виправдати. Вона не сказала майже нічого. Я склав аркуш і поклав його до шухляди.

Потім підвівся. Попереду був вечір. Ще один вечір у житті, яке я вперто намагався впізнати.

Дарина потягла мене до нового ресторану на березі річки.

Заклад відкрився зовсім недавно і вже встиг стати улюбленим місцем мешканців міста. Принаймні, якщо вірити Дарині.

Всю дорогу вона розповідала про інтер'єр, меню, кухаря, відгуки й ще десяток речей, які я чесно намагався запам'ятати. Але думки постійно розбігалися.

Я ловив себе на тому, що слухаю її уривками. І почувався через це винним.

Ресторан справді виявився затишним. Великі панорамні вікна виходили на темну воду. За склом мерехтіли ліхтарі, відбиваючись у річці золотими доріжками.

Навколо сиділи люди. Сміялися. Спілкувалися. Жили своїм життям. Я дивився на них і раптом відчув дивну заздрість. Усі вони знали, ким є. Куди повернуться ввечері. Хто на них чекає вдома.

А я ніби опинився в середині чужої книги. Мене всі впізнавали. Я нікого. Мені розповідали про моє життя. Я не пам'ятав жодного дня з нього. Іноді це лякало сильніше, ніж сама аварія.

Дарина щось розповідала про нових лікарів. Потім про чергову смішну історію з ординаторської.

Я усміхався. Сміявся в потрібних місцях. І навіть отримував від цього задоволення. Поруч із нею було легко. Майже завжди. Вона не вимагала від мене відповідей. Не змушувала згадувати. Не дивилася із надією, жалем чи болем. Просто була поруч.

Після вечері вона запропонувала пройтися набережною. Я погодився. Погода була прохолодною, але приємною. Над водою висів легкий туман. Ліхтарі створювали золоті кола світла на мокрому асфальті.

Десь попереду грав вуличний музикант. Стара мелодія. Я не міг згадати її назву. Але вона чомусь боляче відгукнулася всередині. Настільки, що я навіть сповільнив крок.

Перед очима раптом майнув якийсь образ. Жіноча постать. Сміх. Парк. І все.

Спогад розсипався, не встигнувши сформуватися. Я застиг посеред набережної.

Дарина одразу це помітила.

— Все гаразд?

— Так.

Я збрехав. Насправді не було. Ніби пам'ять стояла за зачиненими дверима й час від часу нагадувала про своє існування. Але відчиняти не поспішала.

Ми ще трохи гуляли. Говорили про роботу. Про плани. Про лікарню. Про що завгодно, окрім того, що насправді займало мої думки.

Я не сказав Дарині ні слова про дивні відчуття. Уривки. Образи. Не тому, що приховував. Просто не міг пояснити навіть самому собі ці відчуття. Тому, не мав уявлення, як їх пояснити комусь.

Мама пропонувала сеанси психотерапії, начебто вона працювала над методиками, які допомагають відновлення пам’яті при амнезії.

Але ділитися з нею, чомусь не хотілося. Не дарма ж, лікарі не лікують близьких та родичів, це не професійно, не етично. Але це була не єдина причина.

Я був радий, що стосунки з батьками налагодились, але це відчуття, хоч і було приємним, воно було, нібито новим, чужим. Не було впевненості і легкості, як Дариною, що так було завжди або прийнаймі давно.

Дощ почався несподівано. Спочатку дрібний. Майже непомітний. Потім сильніший. А ще за кілька хвилин перетворився на справжню зливу. Ми ледве встигли добігти до будинку Дарини. Промокли майже наскрізь. Без зайвої думки Дарина потягнула мене до себе грітися чаєм.

Квартира зустріла нас теплом. М'яким світлом. І запахом випічки, який, здається, назавжди оселився в її кухні. Дарина обожнювала готувати булочки з родзинками. Пам’ятаю їх ще зі школи.

Дарина одразу поставила чайник. Зникла в кімнаті перевдягнутися. Я залишився у вітальні. Підійшов до вікна. За склом шумів дощ. Краплі стікали по склу довгими доріжками. Місто поступово розчинялося в темряві.