Розділ 26

Ася

За останні дні я встигла звикнути до тиші Карпат, до запаху хвої, до Надійчиних нескінченних питань і до того, що не бачу Ігоря щодня.

Я глибоко вдихнула й попрямувала до адміністративного корпусу.

Починати потрібно було із Зимової. Поки я не передумала.

Ірена Володимирівна сиділа за столом. Побачивши мене, вона навіть не спробувала приховати невдоволення.

— Анастасіє Сергіївно.

— Доброго ранку.

— Для кого як.

Я мовчки зачинила двері. Ірена відклала ручку. Розмова що складалась була максимально чітка і холодна. Втім, як і завжди.

— Ви розумієте, що були відсутні на роботі майже два тижні?

— Так.

— І вважаєте це нормальним?

— Ні.

— Тоді поясніть.

Я опустила погляд. У сумці лежала довідка. Цілком законна. З печатками. З усім необхідним. Але діставати її я не хотіла. Не зараз. Не поки не доведеться. Не поки про вагітність знають лише я, лікар і Ліда.

 Ігор мав дізнатися першим. Коли згадає. Коли все стане на свої місця. Коли...

Я змусила себе повернутися до реальності.

— У мене були сімейні обставини. – обережно, трохи невпевнено вирішал пояснити я.

— Сімейні обставини не скасовують трудове законодавство.- якось особливо холодно і жорстко відповіла вона.

Я мовчала.

— Ваше повідомлення про відсутність не робить її законною. Це прогул.

— Я розумію.

Я знову промовчала. Чесно кажучи, сперечатися не було ні сил, ні бажання. Ірена кілька секунд дивилася на мене.

— Вам дивовижно щастить, Анастасіє Сергіївно. Будь-хто інший уже писав би заяву на звільнення.  Але дякуючи вашим керівникам, які чомусь досить гарно про вас відгукуються - поки що обмежимося доганою і додатковим чергуванням. Цього тижня у вас дві нічні зміни.

Я закаменіла. Я і раніше не дуже любила нічні зміни, хоч іноді вони були набагато легшими за денні, але досить виснажливими. До того ж раніше, завжди виходило з кимось домовитись і я або Ігор – залишались з Надійкою. А тепре що? Я і відмовитись не могла, але і з ким залишати Надію – не мала жодного уявлення. Марія, звичайно, наврядчи відмовить, але ж треба мати совість.

Пояснювати це Зимовій я не збиралася.

— Зрозуміло. – коротко відповіла я, щоб не нарватись на новий конфлікт.

— І ще дещо.

Я подумки застогнала.

— Так?

— Не забувайте про субординацію.

Я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Знову. Знову це слово. Здавалося, за останній місяць я чула його частіше, ніж власне ім'я.

— Звичайно.

— Вільні.

В ординаторській уже сиділи Тимофій, Віка та Михайло. І варто було мені зайти, як усі троє підняли голови.

— Нарешті, ти куди зникла! — вигукнула Віка і обійняла мене.

— Ми вже почали думати, що тебе викрали. – додав Михайло.

— Або втекла, — додав Тимофій.

Я засміялася.

— Дякую за віру в мене.

— Ти як? — уже серйозніше запитала Віка.

— Нормально.

Майже не збрехала.

Михайло уважно дивився на мене. Надто уважно. Наче намагався зрозуміти, чи варто ставити ще запитання. На щастя, не став.

— Що нового? — запитала я.

— Багато чого. Ігор Романович …

І саме в цей момент двері відчинилися. Я навіть не встигла нічого зрозуміти.

Лише побачила знайому постать. Серце миттєво прискорилося. Ігор?

Він виглядав краще. Значно краще. Блідість майже зникла. Рухався впевнено. Лише трохи схуд. І став наче суворішим. Хоча куди вже більше.

— Доброго ранку.

Усі миттєво випросталися.

— Доброго ранку.

Він почав роздавати вказівки. Спокійно. Швидко. По суті. Наче взагалі не випадів із роботи на місяць. Але при цьому, ніби взагалі мене не помічаючи.

— Тимофію, історії хвороб по другому блоку. Вікторіє, консультація для Левченка. – інструкції були чіткі і зрозумілі.

Тимофій і Вікторія щось нотували  і кивали. Ігор продовжував.

— Михайле...

Потім його погляд ковзнув до мене. І затримався. На секунду. Можливо, на дві. У грудях щось боляче стиснулося.

— Анастасіє Сергіївно. – трохи здивовано, навіть запитально він подивився на мене, на хвилину забувши про вказівки. — Радий, що ви повернулися.

Офіційно. Холодно.

Я ледь усміхнулася.

— Сподіваюся, причини відсутності були достатньо вагомими.

Я кивнула. Жодного зайвого запитання. Жодного натяку. Нічого.

— Напишіть пояснювальну. І вас чекають пацієнти восьмої та дев'ятої палати.

— Добре. – все що могла сказати я.

І все.

Він уже говорив із Михайлом. Наче мене тут не було. І чомусь це вдарило болючіше, ніж я очікувала. Ідея почекати вже не здавалась хорошою.

***

День промайнув швидко. Настільки швидко, що я навіть не встигла нормально пообідати. Пацієнти. Призначення. Документи. Консультації. Звіти. Звичайний робочий день.

Тільки серце щоразу збивалося з ритму, коли я випадково бачила Ігоря в коридорі.

А він поводився так, ніби нічого особливого не відбувалося. Іноді мені навіть здавалося, що той наш дивний діалог у палаті був сном.

До вечора я остаточно втомилася. Але одна справа залишалася незавершеною. Пояснювальна записка.

Я постукала.

— Заходьте.

Ігор сидів за столом. Переглядав якісь документи.

— Я принесла пояснювальну. – я повільно зачинила двері і пройшла вглиб кабінету. І поклала аркуш на край столу. Він навіть не підняв голови.

— Це все?

Я не пішла.

— Хотіла спитати... – ще більш невпевнено, наче остання боягузка, наче це не мій чоловік сидить за столом промовила я. І всі слова вилетілти з голови. Я вагалась між тим, щоб втекти і продовжити розмову.

Тепер він подивився на мене.

— Так?

— Як ти … ви почуваєтесь?

Кілька секунд тиші.

— Дякую за турботу. Все добре. – промовив він без жодної емоції, в той час як в мені вже був вагомий шквал емоцій і думок. Ну як у нього так виходить?