Розділ 25

Ася

Осінь у горах була красивою до болю. В місті все лисття вже поопадало і почало перегнивати. А тут, в Карпатах, ліс горів золотом і багрянцем. Вранці над озером лежав туман. Повітря пахло хвоєю, дровами і холодом.

Ми з Лідою теревенили про все на світі вечорами. З нею було неможливо концентруватися на проблемах занадто довго. Для неї взагалі проблем майже не існувало. Якщо щось можна було виправити — вона виправляла. Якщо не можна — відкривала банку варення, ставила чайник і оголошувала ситуацію не вартою нервів.

Карпати ніби були з нею повністю згодні.

Надя була в захваті. Годувала качок. Збирала листя. Будувала для кота будиночки з гілок. Янгол демонстративно ігнорував її старання.

Вдень ми блукали лісовими стежками. Збирали гриби, сперечалися, які з них їстівні, фотографували особливо красиві галявини й поверталися додому з кошиками, повними переважно сироїжок і нашої гордості.

Одного дня піднялися до полонини. Сиділи на траві, дивилися на хвилі гір, що розчинялися десь на горизонті, і їли бутерброди, які Ліда урочисто назвала «автентичною карпатською кухнею».

Іншого дня нас застав дощ. Ми перечікували його під навісом біля маленької колиби, пили гарячий чай з травами і слухали, як краплі барабанять по даху.

Увечері готували вечерю, грали в карти, дивилися старі фільми на ноутбуці й сміялися так голосно, що сусідський пес починав обурено гавкати.

Іноді я ловила себе на тому, що майже не думаю про Ігоря, дитину і взагалі все, що сталося.

Майже.

А потім випадково бачила на телефоні його ім'я в списку викликів або згадувала, як він хотів провести цю відпустку разом, і на душі ставало трохи неспокійно.

Так минув перший день. Потім другий. Третій.

Десь на четвертий день відпочинку Богдан таки приїхав.

 Ліда саме наливала собі каву, коли надворі загуркотів автомобіль.

— Ні, — сказала вона вголос. — Навіть не мрій.

Двері відчинилися.

— А я вже почав хвилюватися, що ти мені не рада, — пролунав знайомий голос.

Ліда завмерла.

— Майже вгадав.

Він стояв на порозі з дорожньою сумкою, без бороди, з букетом і виглядом людини, яка подолала пів країни виключно через впертість.

— Як ти мене знайшов?

— Це було не складно.

— Так я і повірила.

— Якщо чесно, я навіть трохи розчарований. Думав, доведеться наймати приватного детектива.

— Ми взагалі не розмовляємо.

— Я помітив.

— То що ти тут робиш?

— Взагалі-то я думав, що ми будемо тут удвох.

Ліда пирхнула.

— Це до того, як ми посварилися. А тепер тобі тут не сильно раді.

—  В мене інша інформація.

Він підійшов, вручив Лідці букет і чмокнувт у щічку і одразу ж отримав ляпаса. Посміхнувся.

— Твоя впертість і харизма – просто неперевершені.

Ліда похитала головою.

— То навіщо шукав? – немов співаючи, легко запитала Ліда.

— Бо мене дратувала сама думка, що ти тут, а я вдома. - він знизав плечима.

Ліда відвела погляд.

— Романтично. А якщо я скажу, що мені не шкода, що ти приїхав?

— Тоді я скажу, що дуже старався виглядати здивованим.

Вона все ж усміхнулася.

— Самовпевнений.

— Місця вистачить усім. Тобі, мені, твоїй подрузі, нашій образі, моїй образі й тій нещасній бороді, через яку все почалося. - він подивився на ліду благальним поглядом. — Годі сердитись, нема бороди – нема проблема.

Ліда все ще дивилась на нього прискіпливо, але вже з щирою посмішкою

— В нашому асортименті ще два янголи: один маленький, а інший пухнастий. Якщо тебе це не бентежить, то модеш до нас приєднуватись.

— Будиночок двокімнатний і якщо ти познайомиш мене з подругою і тим янголятком біля струмка, він показав на Надію, то впевнений, ми чудово проведемо час вчотирьох.

Ліда засміялася.

Вони ще хвилин десять сперечалися про якісь дурниці. Хто кому не передзвонив. Хто кому не відповів. Хто кому що недоговорив.

А потім Богдан просто підійшов і поцілував її.

— Все? — запитав він.

— Так би одразу

Він ще хотів щось заперечити, але завбачливо промовчав.

На щастя, будиночок був достатньо великий. Дві спальні, вітальня і кухня. Місця дійсно вистачило всім.

А за вікном тим часом повільно закінчувалась осінь.

Щоранку гори зустрічали нас новими барвами. Наче художник щоночі змінював палітру. Спершу яскраво-золоті схили. Потім мідні. Потім бурштинові. А під кінець тижня все частіше з'являлися сірі кольори.

Так само було й зі мною.

Перші дні нагадували бурю. Думки крутилися без упину. Я прокидалася серед ночі й одразу згадувала Ігоря.

Потім біль нікуди не зник, але став схожим на осінній туман над озером. Він все ще був поруч. Просто більше не заважав дихати. І я більше не відчувала себе деревом, яке ламає вітер.

Я гуляла з Надею лісовими стежками. Ми збирали каштани. Шукали найкрасивіше листя. Кіт гордо ходив попереду, ніби це він привіз нас сюди відпочивати.

Іноді поруч була Ліда. Іноді вона тікала на довгі прогулянки з Богданом.

Світ не зупинився через мою біду. Люди закохувалися. Мирилися. Сварилися. Будували плани. Жили. А мені потрібно було навчитися жити далі теж.

Тиждень промайнув дивовижно швидко.

Коли настав день від'їзду, я зрозуміла, що справді відпочила. Не стала щасливою. Не перестала боятися. Але перестала ламатися під вагою всього, що сталося.

Ввечері я сиділа на терасі й дивилася на гори. Надя вже спала. Ліда з Богданом десь сперечалися.

А я думала. Про те, наскільки все це несправедливо. Раніше він стрибав би від щастя. Я знала це. Без жодних сумнівів. Він давно хотів ще одну дитину. А я просила почекати.

Закінчити інтернатуру. Стати на ноги. Трохи пожити спокійніше. І ось тепер. Коли це сталося.

Коли я носила під серцем нашу дитину. Він навіть не знав про неї. І, можливо, не захотів би знати. Від цієї думки стало страшно. По-справжньому страшно. Я обережно поклала долоню на живіт. І заплющила очі.