Розділ 24

Ася

Поряд з Лідою стало трохи легше. Не тому, що проблем стало менше. Не тому, що з'явилися відповіді.

Просто Ліда мала дивовижний талант. Вона могла сидіти поруч із людиною, в якої розвалюється життя, і при цьому знаходити спосіб змусити її хоча б іноді усміхатися.

Надя давно спала.

Ми сиділи на кухні. На столі парував чай. Кіт розлігся просто посеред підлоги й періодично ліниво бив хвостом, коли хтось проходив повз.

Ліда розповідала чергову історію зі зйомок.

— А потім цей геній вирішив, що сцена пожежі буде більш реалістичною, якщо справді підпалити декорації.

— Ні. -  я закрила очі руками.

— Так. І знаєш, що він сказав, коли приїхали пожежники?

Я вже почала сміятися.

— Навіть не хочу знати.

— "Я художник. Я так бачу."

Я сховала обличчя в долонях.

— Господи.

— Саме це й сказав начальник пожежної служби.

Я засміялася.

Ліда переможно кивнула. Потім вона розповіла ще одну історію.

Як молодий актор освідчився гримерці просто під час вистави. Як режисер випадково замість декоратора вигнав із репетиції головного спонсора. Як сама Ліда одного разу вийшла на сцену в абсолютно чужому костюмі й пів години грала роль, не розуміючи, чому всі навколо дивляться на неї такими круглими очима.

Я слухала. Сміялася. Навіть відповідала. А потім вона раптом замовкла.

І вперше за весь вечір подивилася на мене абсолютно серйозно.

— Ні, серйозно. Ти як?

Голос зрадницьки затремтів.

 — Не знаю, — чесно відповіла я.

Ліда підсунулася ближче. Я похитала головою.

— Він навіть не знає. Раніше він був би найщасливішою людиною на світі. А зараз що?

На очах знову виступили сльози. Ліда важко видихнула.

— Треба щось робити.

— А чи варто? Я так втомилась.

— Варто. У крайньому разі буде що згадати, а в найкращому — що святкувати..

— Лідо. Ти невиправна.

Але її ентузіазм вже було не зупинити. Вона стала посеред кухні.

— Варіант перший. – і демонстративно показала великий палець. — Закохати його в себе знову.

— Відкидаємо.

— Чому?

— Бо минулого разу я нічого для цього не робила.

— Може і зараз не доведеться. А якщо доведеться – буде досвід. Кинеш бісиків в оченята, пофліртуєш. – вона покружляла.

— Я не вмію фліртувати.

— Це правда.

Я закотила очі. Вона в деталях описала, яку сукню мені вдягнути і який макіяж зробити. Запропонувала навіть пофарбувати волосся. Найсмішніше було те, що я навіть не була впевнена серйозно вона чи жартує. З Ліди, окрім класної акторки вийшов би ще й чудовий режисер. Прийнаймі я в цбому не суинівалась.

Я не втрималася від усмішки. Уявивши обличчя Зимової та й взагалі усіх присутніх в клініці, коли вони побачать це спектакль.

— Бачиш. Ти вже не проти. Це означає лише, що план потребує доопрацювання.

— Відкидаємо. – твердо, намагаючись не смітися, сказала я.

— Я ще навіть не почала.

Вона сьорбнула чай.

— Варіант другий.

Я одразу насторожилася.

— Чекати.

— Чого саме? – підняла брову я, бо не розуміла, як це має допомогти.

— Поки зорі зійдуться. Дива. Як подобається. Але просто чекати.

— Це план?

— Так. Дуже лінивий план. Але повір: найкращі плани завжди ліниві.

Я фиркнула.

— Дати йому заспокоїтися. Згадати хоча б частину життя. Перестати дивитися на всіх, як на прибульців. А потім показати фотографії. Документи. Докази.

Я задумалася. Це звучало переконливо навіть з медичної точки зору, питання лише в тому: наскіль вистачить мене просто чекати?

— Це вже звучить краще.

— Я знаю. Хто молодець – я молодець. – і вона поплескала в долоні, а потім спрямувала їх на себе наче софіти..

— Варіант третій. Він важкий в реалізації і трохи кримінальний. – вона зробила театральну паузу. - Викрасти його.

— Що?

— Посадити в машину. Відвезти в ліс. Прив'язати до дерева. І показувати сімейні фотографії, поки не згадає.

Я розсміялася. Голосно. Щиро. Майже до сліз.

— Трохи? Ти ненормальна.

— Зате весело.

— Нас посадять.

— Але якщо він усе згадає, то, думаю, знайде хорошого адвоката.

Я похитала головою.

Чай у моїй чашці давно охолов, але я вперто продовжувала тримати її в долонях, ніби намагалася зігрітися не теплом напою, а самим відчуттям спокою, якого мені так бракувало останніми тижнями.

Ми сиділи на кухні вже досить довго. За вікном повільно згущалися сутінки, на сусідніх будинках один за одним загорялися вікна, а в квартирі панувала та особлива атмосфера затишного вечора, коли нікуди не потрібно поспішати й нікого не потрібно рятувати.

Ліда щось розповідала, перескакуючи з однієї теми на іншу так легко, ніби весь світ складався лише з кумедних історій, безглуздих ситуацій та людей, які постійно потрапляють у халепи. Я слухала її впіввуха, іноді усміхалася, іноді сміялася, іноді просто спостерігала за тим, як вона емоційно жестикулює, і раптом ловила себе на думці, що вперше за багато днів не прислухаюся до дзвінка телефону кожні кілька хвилин.

Мабуть, саме цього мені й не вистачало весь цей час. Звичайного вечора. Звичайної розмови. Без лікарняних палат, без запаху антисептика, без тривожних повідомлень від лікарів і без постійного очікування новин.

Я дивилася на темну поверхню чаю і дедалі чіткіше усвідомлювала те, чого не хотіла визнавати останні тижні: я втомилася.

Не просто трохи виснажилася. Не потребувала вихідного чи довшого сну. Я була втомлена настільки, що навіть думки іноді здавалися важкими.

Поки Ігор був без свідомості, у мене не було часу думати про себе. Кожен день складався з нескінченного списку справ, рішень, дзвінків і хвилювань. Я постійно кудись бігла, щось з'ясовувала, ставила діагнози, заповнювала документацію, комусь телефонувала, намагалася триматися і переконувала себе, що відпочину потім.