Розділ 23

Ася

Прокинулася я від дратуючого запаху. Антисептик.

На кілька секунд я просто лежала із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, де знаходжуся. Потім спробувала поворухнутися. Внизу живота неприємно потягнуло. Голова теж боліла. Не сильно. Але достатньо, щоб захотілося заплющити очі знову.

Повільно відкривши їх, я побачила білу стелю. Лампу. Ширму. Стіл. Якась оглядова. Або палата приймального відділення.

Спогади поверталися уривками. Під'їзд. Сходи. Запаморочення. Темрява. Я сіла. І тут же пошкодувала про це. Голова закрутилася.

— Обережніше.

Я озирнулася.

За столом сидів лікар. Молодий чоловік років тридцяти п'яти.

Він щось заповнював у документах.

— Що сталося? – наче не своїм голосом промовила я.

— Перехожі викликали швидку. Ви знепритомніли біля будинку.

Я мовчала. Лікар відклав ручку.

— Вам уже провели обстеження.

І чомусь від його тону мені стало тривожно. Він подивився на мене поверх окулярів.

— Для початку вітаю.

Я не зрозуміла.

— З чим?

— Ви вагітні.

Світ ніби завмер.

— Приблизно шість-сім тижнів.

Я дивилася на нього. І не чула більше нічого. Шість-сім тижнів. Вагітна. Ні. Це якась помилка. Напевно. Чому зараз?

Але лікар продовжував щось пояснювати. Про аналізи. Про УЗД. Про показники. І кожне слово лише підтверджувало одне. Це не помилка.

Я вагітна. Від Ігоря. Мимоволі поклала руку на живіт. Нічого не змінилося. Абсолютно. Але одночасно змінилося все.

Ще кілька годин тому я була впевнена, що мені погано через стрес. Через недосипання. Через нерви. Через те, що останній місяць перетворився на суцільний кошмар.

А тепер...

Тепер виявилося, що я носила дитину. Нашу дитину. І навіть не здогадувалася про це.

Перед очима раптом з'явився Ігор. Його усмішка. Його радість. Те, як він колись говорив:

— Якщо в нас буде ще одна дитина, я офіційно оголошу себе найщасливішим чоловіком на планеті.

У грудях щось боляче стиснулося. Бо зараз він навіть мене не пам'ятав.

— Вам потрібно залишитися.

Я повернулася до реальності.

— Що?

— Загроза переривання вагітності.

У мене пересохло в роті.

— Поки що все стабільно. Але стрес, перевтома і втрата свідомості — не найкраще поєднання.

Я потерла скроні.

— Мені треба додому.

— Анастасіє Сергіївно, — лікар подивився дуже серйозно. — Ніхто вас не випише найближчими днями.

Внутрішньо, я б хотіла посперечатися. Бо, як же Надійка?  ЇЇ треба забрати з садочка. Але як лікар, розуміла, що все це не жарти і кілька днів варто побути під наглядом лікарів.

Марії я подзвонила майже відразу. Абонент поза зоною. Тоді згадала. Вона ж поїхала. Чудово. Просто чудово.

Я подивилася на телефон.  Сумнівалась. Але набрала маму. Вже коли я хотіла скидати вона відповіла.

— Привіт. Я хотіла спитати, ти б не могла сьогодні забрати Надійку з садочка.

— А де ж твій чудовий чоловік? – запитала вона з сарказмом.

— Він в лікарні.

— Ти я так розумію теж. Ну, це логічно. Але я попередила тебе одразу, ваша дитина – ваша відповідальність. Я нянькою не буду. Попросіть чергову медсестру.

І кинула слухавку перш ніж я щось змогла додати. Звичайно. На інше можна було не розраховувати. Вона з нами не спілкувалась взагалі, вважаючи, що ми зламали життя Татці, а  батьків не поважаємо. А Надійку бачила рази два за життя. Роль бабусі їй явно була недовподоби.

Я не ставилась до цього ніяк. Я розуміла, що це був мій вибір. Розуміла, що якщо піду з дому, то мене не пробачать. І ще жодного разу я про це не шкодувала.

Шкода була батька. Він Надійку обожнював і намагався нас з мамою примирити. Але нещасний випадок на роботі все змінив. На думку матері, якби я лишилася, тато не працював би так багато і, можливо, не опинився б на складі, коли там здійнялась пожежа.

Ми обоє важко пережили його втрату. Але мені було легше, мабуть. Бо поряд був Ігор. А ось мама на кладовищі сказала, що не хоче мене більше ні бачити, ні чути.

Зараз стало, якось особливо сумно.

Я набрала Ліду. Вона відповіла після другого гудка.

— Якщо це не пожежа, я ображуся.

— Майже. – втомлено відповіла я.

— А судячи з голосу – капітальна.

— Ти в місті?

Пауза.

— Не зовсім, але я так розумію, що без мене ніяк, бо ти б у будній день просто так не подзвонила.

— Ти б не могла забрати Надійку з садочка і приїхати до мене в лікарню?

Через чотири години вона вже сиділа біля мого ліжка. Разом із Надійкою. Надя старанно малювала кота. Щоправда, кіт більше нагадував інопланетянина. Але вона була дуже задоволена результатом.

Ліда дивилася на мене. Підозріло. Дуже підозріло.

— Що сталось, подруго? І де Ігор? Май на увазі, що у відрядження я не повірю. – додала вона пошепки, дивлячись на Надю.

Я ледь усміхнулася. Навіть зараз. Навіть після всього. Ліда залишалася Лідою.

— Я все розповім.

— Дай вгадаю: потім. Так?

Я мовчала дивлячись на доньку.

Вона зітхнула.

— Добре.

Потім серйозно запитала:

— Що потрібно?

І від цього захотілося плакати. Бо вперше за довгий час хтось не ставив питань. Не вимагав пояснень. Не сперечався. Просто запитав, чим допомогти.

— Можеш побути з Надійкою? Кілька днів.

— Звичайно.

***

Через три дні я написала відмову від подальшої госпіталізації. Лікарі були проти. Дуже. Але залишатися більше не могла. Мені потрібен був дім. Надійка. Нормальне життя. Хоч щось нормальне.

Коли ми сиділи на кухні й пили чай, Надя вже дивилася мультики в кімнаті. Ліда мовчала хвилин п'ять. Мабуть це її особистий рекорд.

Потім поставила чашку.

— Все. Розповідай.

Я зітхнула.

— Навіть не знаю, з чого почати.

— Почни з початку або з того місця, де все стало погано.