Розділ 22

Ігор

До будинку батьків ми приїхали під вечір

Дорога зайняла трохи більше години. Увесь цей час я дивився у вікно автомобіля і ловив себе на дивному відчутті.

Наче я повертаюся не додому. Наче справжній дім усе ще чекає на мене десь попереду.

За межею цих десяти втрачених років. У житті, якого я поки що не пам'ятав.

Будинок з'явився за поворотом. Двоповерховий. Світлий. З великим садом. Красивий.

Чужий.

Я вийшов з машини і кілька секунд просто стояв, розглядаючи його.

 Коли ми зайшли всередин, я обійшов перший поверх. Вітальня. Кухня. Кабінет. Потім другий. Спальні. Гостьові кімнати. Балкон.

Усе виглядало затишним. Живим. Але жодних спогадів не було. Абсолютно.

— Не хвилюйся, — сказала мама, спостерігаючи за мною. — Спогади можуть повернутися не одразу.

— А можуть не повернутися взагалі.

Вона невдоволено підібгала губи.

— Можуть. Але зараз про це думати зарано.

Я лише кивнув. Як психолог вона говорила правильно. Як син я відчував себе жахливо. Бо дивився на місце, де, судячи з усього, з’являвся періодично. І не пам'ятав нічого.

Через кілька годин почали підтягуватися гості.

Першим приїхав Михайло. Не сам. Разом із Вікою.

— Добрий вечір, Ігорю Романович, — усміхнулася вона.

— Добрий. Мабуть не в лікарні, можна не так офіційно.

— Краще офіційно, - різко відреагувала мама.

Мама подивилася на брата. Взагалі до Вікторії вона була холодна сувора і не надто добре відгукувалась.

— Михайле. - її поглядом можна було вбивати.

— Що? - абсолютно спокійно відповів Михайло.

— Ти взагалі попереджаєш людей, коли приводиш гостей? 

— Ти сказала сімейна вечеря, це означає, що Віка автоматично запрошена.

— Не перебільшуй. Ви не сім’я. - на останньому вона зробила особливий акцент. - Попереджай наступного разу.

— Я хотів зробити сюрприз. - і побачивши реакцію матері - миттєво підняв руки. — Мовчу.

Я не втримався і засміявся. Мама сердито подивилася вже на мене.

— А ти чого смієшся?

— Просто приємно бачити, що деякі речі не змінюються.

Навіть вона усміхнулася. Ледь помітно. Потім ображено пішла на кухню.

Через десять хвилин приїхала Дарина.

— Привіт, потерпілий. Виглядаєш краще.

— Це тому, що мене перестали колоти кожні п'ять хвилин.

Мама одразу запросила її за стіл. Наче так і мало бути. І я помітив це.  А ще помітив, що мама дивиться на нас із Дариною дуже вже задоволено. Помітив і Михайло. Судячи з усмішки.

Але для мене все це виглядало якось штучно.

Вечеря проходила шумно. Переважно завдяки братові. Він безперервно жартував. Віка намагалася не звертати увагу, на постійні зауваження мами.

Дарина сміялася.

Батько мирно їв. Іноді спилював загострені кути у спілкуванні мами та Віки.

— От дивлюся я на вас, — сказала вона, переводячи погляд з мене на Дарину. — І думаю, яка ж ви все-таки хороша пара.

За столом запала тиша. Михайло мало не вдавився чаєм. Дарина ледь не розсміялася. Я підняв брову.

— Серйозно? А раніше ти так не вважала.

— Раніше ти був значно дурнішим.

Усі засміялися. Навіть я. Але всередині залишилося дивне відчуття. Наче щось було не так. І я не міг зрозуміти що саме.

***

Після вечері мама показала мені речі. Одяг. Куртки. Сорочки. Годинник. Я розглядав усе це і не впізнавав. Взагалі.

— Частину речей ти залишав тут. Частину я купувала сама.

— І часто я приїжджав?

— Раз на місяць точно. Іноді ночував.

Я сумнівався. Але сперечатися не став. Останнім часом я взагалі занадто часто сумнівався. У собі. У людях. У власних спогадах.

Я наче згадував пацієнтів, операції, деяких людей з лікарні. Але уривками. Без картинок. Здебільшого через сновидіння. І мені важко було зрозуміти, що реальність, а що вигадка.

Уночі довго не міг заснути.

Потім усе-таки провалився в сон. І знову побачив операційну. Яскраве світло ламп. Рукавички. Інструменти. Чийсь голос. Сміх.

Потім інший спогад. Якийсь пацієнт намагався втекти після операції. Медсестри його ловили. Я сміявся. Потім знову щось.

Швидко. Уривками. Безладно. І серед усього цього постійно виникав дивний образ.

Довге темне волосся. Хвилясте.  Сміх. Теплі карі очі. Я прокидався.

І не міг згадати кому вони належали.

***

Наступного ранку батько повіз мене до лікарні. Степан Сеиенович і батьки наполягали ще на двох тижнях відпочинку. Я наполягав на роботі.

У результаті перемогла дипломатія.

Оперувати мені поки заборонили. Але повернутися до управління відділенням дозволили.

Майже перед містом ми проїжджали старий асфальтований майданчик. Занедбаний. Колись там навчалися водити. Зараз майже ніхто не користувався ним. На майданчику стояла стара машина.

Хлопець пояснював щось дівчині за кермом. Вона нервувала. Машина смикалася. Глохла. Хлопець сміявся.

І раптом у мене щось стислося всередині. Сонце. Запах нагрітого асфальту. Жіночий сміх. Руки на кермі. Чийсь голос. Мій голос. Образ зник так само швидко, як і з'явився.

Я різко випростався.

— Тату. Ми точно тут ніколи не були?

Батько здивовано подивився на мене.

— Ні.

— Але ж ти навчив мене водити років у тринадцять.

— У селі.

— Так. Точно.

— Тут ми ніколи не тренувалися.

Я ще кілька секунд дивився на майданчик. Відчуття не зникало. Наче я щось забув. Щось дуже важливе.

Я помовчав.

— Можна за кермо?

Батько уважно подивився на мене.

— Не рано?

— Поліцейський сказав, що проблема була не в мені.

Він задумався. Потім усміхнувся.

— Ну давай спробуємо.

У лікарні мене зустрічали так, ніби я щонайменше депутат. Біля відділення стояв торт. Кульки. Кілька медсестер. І мої інтерни.