Розділ 21

 Ігор

Минуло майже два тижні.

Я ніколи не думав, що лікарня може настільки набриднути людині, яка добровільно провела в ній половину життя.

Перші дні після пробудження були схожі на нескінченний потік інформації. Лікарі. Аналізи. Обстеження. Пояснення. Нові факти про мене самого, які я мав прийняти просто тому, що мені їх говорили.

Потім усе поступово заспокоїлося.

І саме тоді почалося найгірше. Я зрозумів, що фактично перебуваю у в'язниці. Комфортній. Безпечній. Професійній. Але все одно в'язниці.

Я знав кожен звук у коридорі. Знав, яка медсестра заходить першою на ранковому обході. Знав, коли привозять обід, коли змінюється зміна, коли фізіотерапевт бурчить на пацієнтів через лінь.

І від цього ставало тільки важче. Мені хотілося повернутися до життя. Проблема полягала лише в тому, що я не знав, куди саме повертатися.

Найстрашніше в амнезії виявилося навіть не те, що ти щось забув. Найстрашніше — усвідомлювати, що твоє життя продовжувало існувати без тебе. Усі навколо знали, ким я був останні десять років.

А я ні.

Іноді мені здавалося, що я підглядаю за власною біографією через замкову шпарину. Бачу окремі уривки. Чую чужі розповіді. Але не можу скласти їх у щось цілісне.

Вночі часто снилися операції. Не аварія. Не лікарня. Саме операційна.

Я прокидався з дивним відчуттям впевненості. Міг детально описати хід втручання, назвати інструменти, пояснити рішення, які приймав під час операції.

Наче пам'ять про роботу вижила навіть там, де загинула пам'ять про життя.

Одного разу мені наснилася суперечка в операційній. Довга. Гаряча.

Наступного дня я переказав її Михайлові.

— Що? Було таке? Серйозно? — він мало не вдавився кавою від сміху.

— Мабуть.

Він реготав ще кілька хвилин, а я вперше за довгий час відчув щось схоже на нормальність.

З Михайлом було легко. Дивно легко.  Я поступово почав помічати, що між нами справді хороші стосунки

У моїй пам'яті він усе ще залишався підлітком, людиною, яку я майже не знав.  Але зараз переді мною був дорослий чоловік. Хороший лікар. Надійний колега. І справжній брат чи друг. Але дійсно близька людина.

Він не тиснув. Не вимагав згадувати. Не дивився на мене як на хворого. Просто приходив. Жартував. Дратував легковажність і водночас веселив смішними історіями. Поводився так, ніби все нормально. І цього вистачало.  

Поступово я почав цікавитися справами відділення. Спочатку слухав новини. Потім просив звіти. Потім історії хвороб. Зрештою почав роздавати поради.

Михайло лише приречено хитав головою.

— Ти пам'ятаєш, що ти пацієнт?

— А ти пам'ятаєш, що я твій керівник?

Його стогін у відповідь був красномовнішим за будь-які слова.

Дарина сміялася з цього найбільше.

Саме вона стала моєю головною відрадою за останні тижні. Вона приходила майже щодня. І щоразу приносила із собою шматочок нормального життя.

Розповідала про лікарню. Про колег. Про курйозні випадки. Про пацієнтів. Про себе. Іноді ми просто сиділи й пили чай. Згадували шкільні роки. Іноді мовчали.

Із нею теж було легко. Напевно, навіть занадто легко. Я почав ловити себе на думці, що чекаю її візитів. Що мені подобається слухати її сміх. Що поруч із нею відчуття порожнечі в голові стає трохи меншим. Вона не вимагала від мене бути кимось. Не намагалася повернути минуле.

Просто була поруч. І цього теж виявилося достатньо.

Іноді ми говорили про майбутнє. Не прямо. Натяками. Обережно. Наче обоє боялися злякати момент. І це було дивно. Трохи насторожувало.

Бо я не знав, чи завжди було так. Не знав, ким вона була для мене до аварії. Не знав, чи не підміняю зараз самотність вдячністю. Не знав навіть самого себе.

І я вже не був певен, ким став за останні десять років.

Лише одна людина більше не з'являлася. Дівчина з довгими очима і ароматом ванілі. Анастасія Сергіївна.

Перші кілька днів я чекав. Потім перестав. Мама виконала обіцянку. Принесла копії документів із відділу кадрів. Старий паспорт. Новий паспорт. Усе на прізвище Коваленко. Від самого початку. Жодного шлюбу. Жодної зміни документів. Жодних доказів.

— Бачиш?

Я дивився на папери.

І мовчав.

— Вона просто закохане дівчисько, Ігорю.

— Можливо.

— Саме так і є.

Тоді я повірив. Не тому, що мама сказала. А тому, що вона більше не приходила.

Якби вона говорила правду — хіба зникла б? Хіба залишила б мене самого? Вона б принесла докази. Але її не було. Доказів її слів теж. Отже, вона збрехала. А потім їй стало соромно. Це було найпростіше пояснення. Я повторював собі ці питання десятки разів. І все одно щось усередині не погоджувалося. Тому що я пам'ятав її погляд. І він не був схожий на брехню. Можливо, саме це дратувало найбільше.

Розум казав одне. А відчуття — зовсім інше.

І це било дуже сильно, але чому… я не можу це пояснити. Бо навіть зараз я пам'ятав її обличчя. Її тремтячий голос. І чомусь усе це не дуже нагадувало брехню. Але фактів у мене не було. Тому я змусив себе більше про це не думати.

І я дійсно почав ловити себе на тому, що думаю про неї все рідше. Принаймні вдень. Вночі було складніше.

Одного вечора до палати зайшли батьки.

Я відразу помітив, що мама нервує. Вона усміхалася занадто старанно А батько мовчав більше, ніж зазвичай.

І це насторожувало.

— Тебе скоро виписують.

Я полегшено видихнув. Нарешті. Це дійсно була чудова новина. Але радість тривала недовго.

Мама заговорила про квартиру. З розмови було зрозуміло, що ключів від квартири при мені не було і в пошматованому автомобілі – їх теж не знайшли.

На користь своєї правоти щодо Анастасії мама розповіла, що вони подивились адресу в документах і кілька разів приїздили після роботи. Двері їм ніхто не відчинив. І напршувався висновок, що проживав я самостійно.  І майже відразу я зрозумів, куди все йде.Пожити в них.