Розділ 20

Ірена

Коли за Анастасією зачинилися двері, у палаті нарешті стало тихо. Я навіть не одразу зрозуміла, наскільки сильно була напружена. Здавалося, ще трохи — і я справді втратила б самоконтроль.

За всі роки роботи мені доводилося бачити багато дивного. Люди після травм говорили неймовірні речі. Родичі поводилися неадекватно. Закохані втрачали голову. Але сьогоднішня ситуація виходила за межі мого розуміння.

Я подивилася на Ігоря. Він сидів на ліжку, спершись спиною на подушку, і масажував скроню. Виглядав виснаженим. Змореним. І дуже розгубленим.

Мені стало шкода його. Не завідувача відділення. Не успішного хірурга. Не дорослого чоловіка.

А саме того хлопця, який колись у сімнадцять років грюкав дверима й кричав, що більше ніколи не повернеться додому. Мого сина.

— Голова болить? — тихо запитала я.

Він відкрив очі.

— Трохи.

На кілька секунд запала тиша. Потім Ігор подивився на двері. Туди, куди кілька хвилин тому вийшла Ася.

І я одразу зрозуміла, про що він зараз думає.

— Ти їй віриш? — запитала я.

Він повільно зітхнув.

— Не знаю.

— Ігорю...

— Я не сказав, що вірю.

— Але й не сказав, що не віриш.

Він трохи насупився. Так само, як у дитинстві. Коли щось аналізував.

Якщо вже щось засіло йому в голову — вибити це було неможливо.

— Мамо, чому ти відразу вирішила, що вона бреше.

— Тому що це нелогічно.

— А може, вона тобі просто не подобається? Можливо ми приховували наш роман?

Я глибоко вдихнула. Повільно. Спокійно. Не час зриватися.

— Не кажи дурниць. Сам у це віриш? Питання не в тому, подобається вона мені чи ні.

— А в чому?

— У здоровому глузді.

Він мовчки дивився на мене.

І я продовжила:

— Подумай сам. До аварії ви були знайомі приблизно два місяці.

— І?

— І люди не одружуються за два місяці.

Я сама почула, наскільки категорично це прозвучало. Але була впевнена у своїй правоті.

Ігор фиркнув.

— Вона сказала, що ми одружені.

— Це маячня.

— А якщо ні?

— Ігорю.

Я відчула, як починаю дратуватися.

— Ми б про це знали. Тому що одруження складно приховати.

— Добре, яке в неї прізвище?

Я заплющила очі.

— Коваленко, але це нічого не доводить. Бо в перший день інтернатури – ми дружньо над цим сміялися. Це поширене прізвище, я в них пів університету Коваленко, то може ти на усіх одружений?

Він завжди так робив. Чіплявся до деталей. Змушував пояснювати очевидне.

— Це не аргумент.

— Добре. Хочеш аргумент?

— Хочу.

— Їй двадцять п’ять. Тобі сорок.

Він потер скроню. І раптом скривився. Біль повернувся. Я відразу замовкла. Усі суперечки відійшли на другий план.

— Ігорю.

— Все нормально.

Він повільно видихнув. Заплющив очі.

— Просто голова розколюється.

— Ось тому тобі зараз не потрібно про це думати.  Це не прохання, а наказ.

Я взяла склянку води й подала йому.

— Твоя пам'ять не повернеться швидше від того, що ти будеш цілодобово себе накручувати.

— А якщо не повернеться взагалі?

Я завмерла. Ось воно. Те питання, якого боялися всі.

Він відвів погляд до вікна.

І мені захотілося його обійняти. Так само, як колись. Коли він був маленьким. Коли ще дозволяв це робити.

Але замість цього я просто сказала:

— Відпочивай.

І вийшла з палати.

Після розмови з Ігорем ця думка не давала мені спокою.

Я ще раз прокрутила в голові слова Анастасії. Настільки зухвала брехня виглядала абсурдною навіть для неї. І все ж таки щось у її впевненості дратувало.

Тому дорогою до кабінету я звернула до відділу кадрів.

— Мені потрібна особова справа Анастасії Сергіївни Коваленко, — сказала я.

За кілька хвилин папка вже лежала переді мною.

Я перегортала документи швидко й методично. Диплом. Наказ про зарахування на інтернатуру. Копії документів.

Потім дістала копію старого паспорта. Анастасія Сергіївна Коваленко. Паспорт був виданий ще у шістнадцять років.

Я перегорнула далі. Новий паспорт-картка. Анастасія Сергіївна Коваленко.

Жодних відміток про зміну прізвища. Жодних документів, які б свідчили про нещодавній шлюб або зміну персональних даних.

Отже, Коваленко — це її дівоче прізвище. Просто збіг. Неприємний, дратівливий, але все ж таки збіг.

На мить я навіть відчула полегшення. Бо інший варіант був би занадто безглуздим. Я закрила справу і повернула її кадровику.

Ні. Вони не могли бути одружені. Не за два місяці знайомства. Просто неможливо. Навіть якщо винести за дужки різницю у віці. Навіть якщо забути про субординацію. Навіть якщо припустити найабсурдніший сценарій. Це все одно не складалося. Бо правда була очевидною. Ігор не міг бути її чоловіком. Просто не міг.

У своєму кабінеті я нарешті дозволила собі сісти. На столі лежала купа документів. Плани. Звіти. Накази. Те, що зазвичай допомагало відволіктися.

Але сьогодні я дивилася на папери й не бачила жодного слова. Я відкинулася на спинку крісла.

Я подивилася у вікно. На подвір'я лікарні. На людей, які поспішали у своїх справах. І вперше за довгий час відчула дивний страх. Не за його пам'ять. Не за здоров'я. А за те, що ми знову можемо втратити той крихкий зв'язок, який лише почав відновлюватися.

Вперше за багато років ми нормально розмовляли. Вперше за багато років він не дивився на мене як на ворога. Вперше за багато років я мала шанс стати частиною його життя. І я не збиралася дозволяти комусь це зруйнувати.

Я глибоко вдихнула. І прийняла рішення. Слідувати першому плану, бо він дійсно виявився гарним і правильним.