Розділ 19

Ася

Я була настільки близько. Ще кілька секунд. Ще буквально одне речення. І він би дізнався правду.

Коли я сиділа навпроти нього в палаті, мені здавалося, що серце зараз просто вистрибне з грудей. «Ігорю, я твоя дружина». Усього кілька слів.

Прості. Очевидні. Правдиві. І неймовірно важкі. Він дивився на мене своїми карими очима й абсолютно мене не пам'ятав. Не пам'ятав нашого знайомства. Не пам'ятав вихідні в селі. Не пам'ятав першого побачення. Не пам'ятав весілля. Не пам'ятав нашого дому.

Найстрашніше. Не пам'ятав Надійку.

Не пам'ятав нічого. Я вже майже змирилася з цим. Майже.

Бо коли я зайшла до палати й побачила його живим, усміхненим, здатним говорити, слухати й жартувати, на якусь мить усе інше втратило значення.

Хотілося просто обійняти його. Так міцно, як ніколи раніше. Уткнутися носом йому в плече й нарешті перестати триматися. Сказати, як сильно я злякалася. Скільки ночей провела біля його палати. Як боляче було дивитися на монітори й чекати хоч якихось змін.

Хотілося торкнутися його руки. Поцілувати. Просто переконатися, що він справді тут. Живий. Поруч.

Я ледь стрималася. Бо тепер він дивився на мене як на сторонню людину. Як на інтерна. І від цього ставало майже фізично боляче.

Я вже наважилася сказати правду. Справді наважилася. Навіть почала. «Ми не просто колеги». І в той момент, коли залишалося вимовити найголовніше, двері відчинилися.

Зайшов Михайло. Я пам'ятаю, як повернула голову. Як з коридору потягнуло різким запахом антисептика. Як раптом перед очима все попливло. Спочатку зовсім трохи. Потім сильніше. Наче хтось різко вимкнув різкість у світі.

Я майже не чула, що говорив Михайло. Не чула, що відповідав Ігор. У вухах почав наростати дивний шум. До горла підкотила нудота. Я різко підвелася. Занадто різко. Саме тому мало не перекинула стілець.

— Ні, вже йду, — швидко сказала я.

І буквально втекла. Коридор здавався нескінченним. Я ледве дійшла до найближчого туалету. Зачинила двері кабінки й сперлася руками об стіну.

Мене трусило. Не від страху. Не від болю. Від виснаження.

Я раптом усвідомила, що вже кілька тижнів живу на одному впертому бажанні триматися. Без нормального сну. Без відпочинку. Без можливості просто побути слабкою.

Кілька хвилин я сиділа із заплющеними очима. Поступово стало легше. Нудота відступила. Запаморочення теж. Але залишилася інша думка. Так більше не можна.

Я більше не витримую. Мені потрібна пауза. Хоч кілька днів. Хоч тиждень. Інакше я просто зламаюся.

Ця думка остаточно оформилася вже за хвилин двадцять, коли я стояла біля кабінету Ірени Володимирівни.

Постукала.

Почула сухе:

— Заходьте.

Зимова підняла голову від документів. Її погляд одразу став холодним.

— Так?

Я поклала перед нею заяву.

— Мені потрібна відпустка на кілька днів. За сімейними обставинами.

Вона взяла папірець. Швидко пробіглася очима. І несподівано навіть не стала сперечатися. Навпаки. Посміхнулася. Настільки задоволено, що мені стало не по собі.

— Із задоволенням.

Вона підписала заяву майже миттєво.

— Навіть не уявляєте, наскільки із задоволенням.

Я мовчки забрала документ.

— Дякую.

— Можливо, це допоможе вам нарешті зрозуміти, що лікарня — місце для роботи. І Ви перестанете турбувати пацієнтів з інтенсивної терапії.

Я вже взялася за ручку дверей. Але потім повернулася.

— Це не завадить мені відвідувати Ігоря Романовича.

У кабінеті запала тиша. Ірена Володимирівна повільно підняла очі.

— Перепрошую?

— Я сказала, що маю право його відвідувати.

Її обличчя миттєво потемніло.

— Анастасіє Сергіївно, якщо я ще раз побачу вас біля його палати...

— То що?

Вона різко підвелася.

— Щоб до кінця тижня я вас тут не бачила.

Я мовчки вийшла. Сперечатися не було ні сил, ні бажання.

Коли, я почула, як Ігор назвав Зимову мамою. Сказати, що я була шокована. Це нічого не сказати. Я навіть, спочатку думала, що мені почулося.

Він ніколи не показував їх фото. Ніколи й ніхто не допускав думки, що Зимова і Роман Андрійович одружені. Або що вона мама Михайла.
Так, зберігати добре секрети – це в них сімейне.

Але це пояснювало напружені відносини між нею та Ігорем. І її не любов до Вікторії. Ігор завжди казав, що в неї важкий характер.

Треба буде спробувати їй все пояснити. Але не сьогодні.

***

Додому я повернулася раніше, ніж зазвичай. І вже на сходовому майданчику почула знайомий сміх. Надійка.

Від одного цього звуку мені стало легше. Наче хтось зняв із плечей частину величезного тягаря.

Коли я зайшла до квартири, донька сиділа на підлозі посеред кімнати й будувала щось із конструктора з Марією.

Побачивши мене, вона одразу підскочила.

— Мамо!

Я присіла навпочіпки.

— Привіт, сонечко.

Надійка міцно мене обійняла.

Марія пішла.  А потім Надійка раптом запитала:

— А коли вже повернеться тато?

Усмішка миттєво згасла. Я відчула, як серце боляче стиснулося.

Я провела рукою по її волоссю.

— У нього зараз дуже важлива робота.

— Важливіша за мене?

— Ні.

Я одразу похитала головою.

— Нічого немає важливішого за тебе.

Вона трохи подумала. Потім серйозно кивнула. І почала розповідати про садочок. Про виховательку. Про малюнок. Про хлопчика, який вкрав у когось олівець. Я слухала її майже годину. І вперше за довгий час справді слухала.

Уночі я так і не заснула. Лежала в темряві й дивилася в стелю. Поруч сопіла Надійка. За вікном зрідка проїжджали машини. А думки не зупинялися ні на секунду.

Варто було заплющити очі — і переді мною одразу з'являвся Ігор. То в операційній. То в реанімації. То в той момент, коли він відкрив очі після коми й подивився на мене так, ніби бачив уперше.