Розділ 18

Ігор

— Я невчасно?

Михайло завмер на порозі.

Я переводив погляд з нього на Асю і назад. Здавалося, що вони обоє почувалися однаково незручно. І це лише посилювало моє відчуття, що я чогось не розумію.

— Ні, — занадто швидко відповіла Ася. — Уже йду.

Вона різко підвелася. Настільки різко, що мало не зачепила стілець. Потім притрималась за нього.

Я машинально нахмурився.

За ті кілька хвилин, що вона провела в палаті, я встиг помітити одну дивну річ. Вона поводилася так, ніби боялася. Не мене. А того, що хоче сказати.

Двері тихо зачинилися.

Я перевів погляд на Михайла.

— Що це було?

Михайло важко видихнув.

— Хороше питання.

Я дивився на нього кілька секунд.

Дивне відчуття.

У моїй пам'яті Михайлові було років дванадцять, коли я його востаннє бачив. Худий підліток. А зараз переді мною стояв дорослий чоловік.

У білому халаті. Лікар. До цього звикнути було складніше, ніж до власного віку.

— Ти дуже виріс.

Михайло засміявся.

— Дякую. Зазвичай людям потрібно менше часу, щоб це помітити.

Я похитав головою.

— Досі жартуєш.

— Це сімейне.

— Не пам'ятаю за собою такого.

— Повір, це теж не змінилося.

На кілька секунд запала тиша. Насправді мені було легко поруч із ним. Дивно легко. Наче між нами не було тієї прірви в десять років. Наче ми справді добре спілкувалися весь цей час.

— Як ми взагалі ладнаємо?

— По-різному. Залежить від дня тижня і графіку чергувань.

— Мішо.

— Що?

— Нормально відповідай.

— Це ти як керівник чи як брат просиш?

Він усміхнувся. Потім підняв руки вгори на знак поразки.

— Нормально ладнаємо. Ти мене вчиш. Я тебе іноді дратую. Все як у людей.

— Часто дратуєш?

— Регулярно.

— А я?

— Частіше. Але загалом усе добре.

Я задумливо кивнув.

— Тобто ми досить близькі?

Михайло на секунду замовк.

— Не ближчі, ніж рідні брати.

— Думаєш?

Ми обоє засміялись. Я потер потилицю.

Ми поговорили про різні дрібниці. Михайло жалівся, що я нестерпний керівник. Трохи розповів веселих історій, але якось старанно уникав особистих питань. Про батьків, про наші відносини поза роботою.  

Наче десь за всією цією плутаниною все-таки існувало нормальне життя. Моє життя. Яке просто тимчасово загубилося.

— А сім'я?

— Ну, наче непогано. Краще, ніж було десять рокв тому.

— Я про власну. В мене є дружина? Може діти?

— Думаю я б помітив. Але залицяльниць в тебе багато. Оно Дарина і Ася по черзі чергують, а ще симпатичні медсестри.

Я кинув у нього подушкою. Він легко її впіймав.

— Я серйозно.

Михайло раптом почав дуже уважно розглядати стелю.

— Цікаве питання.

Він кілька секунд мовчав.

— Мені здається, що деякі речі ти маєш згадати сам.

Я насупився.

— Ретроградна амнезія – це не вирок. Є висока вірогідність поступово все згадати.

— Така сама, як і не згадати ніколи – розчаровано констатував я.

— А ти оптиміст.

Михайло засміявся.

Я відкинувся на подушку.

— У мене враження, що всі навколо щось недоговорюють.

— Це карма. Ти теж завжди всіх бісив своїми недомовками.

Я закотив очі.

— Ти взагалі буваєш серйозним?

— Це так само залежить від графіку тижня і чергувань.

Я знову засміявся. Легко. Щиро.

— Дякую за підтримку.

— Для цього і потрібні молодші брати.

І знову стало дивно спокійно.

Наче попри всю цю плутанину, порожнечу в пам'яті й відчуття чужого життя навколо мене, залишилося щось справжнє.

Принаймні Михайло. Йому я чомусь вірив.

Коли він пішов, у палаті нарешті запанувала тиша.

Здавалося б, я цілий день пролежав у ліжку. Але втомився так, ніби відстояв важку операцію.

Голова буквально тріщала від інформації.

Мені сорок. Я завідувач відділення. Працюю разом із батьками.  Михайло давно виріс і став лікарем. Дарина повернулася із-за кордону.

І все це мало бути моїм життям. Мало бути знайомим. Звичним. А відчувалося чужим.

Я намагався аналізувати почуте. Збирати факти докупи. Але що довше думав, то більше помічав дивні невідповідності.

Мама сказала, що ми помирилися багато років тому. Дарина це підтвердила. Михайло теж поводився так, ніби між нами все гаразд. Логічно.

Якщо ми працюємо в одній лікарні, то навряд чи могли роками ігнорувати одне одного. Але щось все одно не складалося.

Я надто добре пам'ятав маму. Її характер. Її гордість. Її впертість.  І власну впертість теж. Мені було складно уявити, як ми одного дня просто сіли й мирно все владнали.

Можливо, так і сталося. Я не пам'ятаю найважливішої розмови в нашому житті. Але сумніви залишалися.

Втім, найбільше мене чомусь хвилювало зовсім не це. Перед очима знову з'явилося обличчя Асі.  Я навіть сам не розумів чому.

Начебто нічого особливого. Інтерн.  Одна з моїх підлеглих. Молода дівчина, яку я зовсім не пам'ятаю. Але її поведінка не вкладалася в загальну картину.

Вона дивилася на мене зовсім не так, як дивляться на керівника. Не так, як дивляться на колегу. І точно не так, як дивляться на знайомого. У її погляді було щось болюче. Особисте. Наче сама моя присутність завдавала їй болю.

Я заплющив очі, намагаючись пригадати її обличчя серед старих спогадів. Безрезультатно. Порожньо. Жодної згадки. Жодного образу. Нічого.

Але тоді чому вона сказала: «Ми не просто колеги»?  І чому так і не договорила?

У пам'яті знову сплив той момент.  Її тремтячий голос.  Напружені плечі. Пальці, якими вона стискала край стільця.  Наче збиралася стрибнути у крижану воду.

Я важко видихнув.  Може, вона закохана в мене.  Це пояснювало б багато чого.  І дивні погляди.  І хвилювання.  І те, що вона постійно приходить. Але чомусь це пояснення не здавалося правильним.