Розділ 17

Ігор

Прокинувся я ще до світанку.

Палата була напівтемною. За вікном тільки починало сіріти небо. Десь у коридорі тихо пищав монітор. Хтось із медсестер пройшов повз двері.

Вперше за останню добу я не відчув паніки одразу після пробудження. Можливо, організм просто втомився дивуватися. Можливо, мозок поступово почав приймати нову реальність. Я лежав, дивився в стелю і намагався розкласти все по поличках.

Мене звали Ігор Коваленко. Мені сорок. Я працював хірургом. Завідувачем відділення. Пережив аварію. І не пам'ятав останніх десяти років власного життя.

Звучало настільки абсурдно, що навіть зараз не вкладалося в голові. У моїх спогадах мені було майже тридцять.

Я жив у квартирі купленій в іпотеку. Майже весь час проводив у лікарні. Був кращим у своїй справі, але при цьому не ботаном.

Я пам'ятав себе веселим. Гучним. Безтурботним. Пам'ятав друзів. Пам'ятав свої плани. Свої амбіції.

А потім...

Порожнеча. Десять років, яких просто не існувало. Ніби хтось вирвав десять розділів з книги. І найгірше було навіть не це.

Найгірше було усвідомлювати, що десь у цих десяти роках залишилося моє життя. Мої рішення. Мої перемоги. Мої помилки.

Люди, яких я любив. Люди, яких втратив. І зараз усі вони існували без мене. Я провів рукою по обличчю.

Потрібно було починати збирати інформацію. Дарина. Сашко. Наталка. Дядько Василь.

Якщо вже пам'ять вирішила мене підвести, доведеться відновлювати своє життя по шматках.

Сидіти склавши руки точно не хотілося.

До обіду, втім, ніхто не дав мені такої можливості.

Почався нескінченний лікарняний марафон. Обхід. Аналізи. Огляди.  Крапельниці. Переведення до іншої палати. Чергові питання неврологів, психологів, хірургів.

Здавалося, кожен працівник лікарні вважав своїм обов'язком зайти й переконатися, що я все ще пам'ятаю власне ім'я та дату народження.

До обіду я вже почав ненавидіти слово «амнезія».

Після обіду стало цікавіше. Почалися відвідувачі.

Першими прийшли батьки. Я дивився на двері палати, коли вони відчинилися. І відчув дивне змішання емоцій.

З одного боку — нічого дивного. Саме батькам телефонують у таких ситуаціях.

З іншого боку... Я не пам'ятав, щоб ми помирилися. Останнє, що залишилося у моїй пам'яті — наші постійні сварки. Крики. Взаємні образи. Мамин ультиматум. Мій відхід із дому.

Тому коли вони зайшли так, ніби нічого не сталося, я відразу насторожився.

Мама усміхнулася. Батько виглядав втомленим. І дуже схвильованим.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він.

— Живий.

— Це вже добре.

Я кілька секунд мовчав. Потім все-таки сказав:

— Щось я не пам'ятаю, щоб ми помирилися.

У палаті запала тиша. Лише на мить. Мама відреагувала першою.

— Боюся, ти багато чого не пам'ятаєш. Ми помирилися давно.

Я дивився на неї.

— Давно?

— Років сім тому. Приблизно.

Мене ця відповідь не переконала. Якось … занадто просто. З її то характером.  Але сперечатися сил не було.

— І тепер усе добре?

— Звичайно.

Вона відповіла надто швидко. Надто впевнено. Але батько лише кивнув.

На щастя, саме в цей момент до палати зайшла Дарина. Вона зупинилася біля дверей.

— Ну що, герой?

— Живий поки що.

— Це радує.

Мама одразу почала розповідати, як часто ми всі бачимося.

Як добре спілкуємося. Як чудово все складається. Дарина слухала. Кивала. І підтверджувала. Але щось мене насторожувало в її поведінці.

Якось Дарина вела себе не природньо

Коли батьки нарешті пішли, я відкинувся на подушку.

— Ну

Дарина сіла поруч.

— Що відбувається?

Вона засміялася.

— Конкретизуй.

— Мої останні десять років.

Дарина задумалася.

— Більшу частину часу ти працював.

— Дуже смішно. Якась ти напружена була, коли мама розповідала про моє життя.

— Тобі здалося. Все добре.

— Тобто я справді з ними помирився і ми спілкуємось, не сваримось.

Вона зробила паузу.

— Ну … Не те, щоб зовсім не сваритесь. У вас бувають різні погляди. Але загалом. Ви працюєте разом.

— Як ми помирились? Мені здається, прийнаймі здавалось десять років тому, що це неможливо.

Вона знову замовчала.

Але потім почала розповідати. Про лікарню. Про відділення. Про моїх інтернів. Що вона дуже рада, що ми, нарешті, працюємо разом. Про те, як мене цінують колеги. Про те, як я став одним із найкращих хірургів міста.

Я слухав. І мені подобалося те, що чув. Бо це був саме той шлях, який я колись обрав. Але водночас цього було катастрофічно мало.

— Ти щось знаєш про моє особисте життя?
Дарина засміялась.

— Тільки те, що ти завжди був Казановою. І твоє питання – це чергове підтвердження.

— Дякую. Дуже допомогла.

— Будь ласка.

Я фиркнув.

— Серйозно.

— А я і не жартую,  — вона на секунду задумалася. — Серйозно я знаю, що про тебе ходить купа дурних чуток. І що половина молодих лікарок дивиться на тебе так, ніби ти останній чоловік на планеті. А про твої подвиги мені набридло слухати, ще років п’ятнадцять назад.

— Так, це я пам’ятаю. Але… Невже, за десять років нічого не змінилось?

— Ігорю, я більшу частину часу прожила за кордоном. Ми спілкувались раз на рік, а може два. Як правило, вітаючи зі святом і кілька хвилин говорячи про дурниці. Кілька разів намагалися зустрітися, але безуспішно. А листування – це ж не наша тема.

Я замовк.

— Шкода. Але хтось був? — все ж запитав.

Дарина трохи відвела погляд.

— Можливо.

— Це що означає?

— Що років десять тому ти написав мені повідомлення серед ночі. Що ти зустрів янгола і щоб я приїхала на весілля.  

— То як її звали?

— Я серйозно. Весільних фото я так і не отримала. І янгола твого ніхто не бачив. Навіть не впевнена, що вона існувала.