Розділ 16

Ірена

— На що саме я маю погодитися?

Голос Михайла пролунав так несподівано, що я навіть здригнулася.

Він стояв у дверях кабінету, тримаючи в руках історію хвороби, і переводив погляд з мене на Романа.

Судячи з виразу обличчя, останню частину нашої розмови він усе ж почув.

Роман важко зітхнув. Я ж навпаки загорілась ентузіазмом.

— Заходь.

Михайло зачинив двері й сів навпроти нас. Я кілька секунд мовчала, обдумуючи, як краще пояснити свій задум. Чим довше я про нього думала, тим правильнішим він мені здавався. Принаймні на перший погляд.

— Я хочу допомогти Ігорю, — почала я. — І одночасно спробувати налагодити наші стосунки.

— Це хороша ідея.

Роман тихо пирхнув у чашку з кавою. Я кинула на нього невдоволений погляд.

— Ми скажемо йому, що давно помирилися.

Михайло моргнув. Потім ще раз. Перевів погляд на батька. Потім на мене.

— Серйозно? Це і є план?

— Цілком. Не бачу проблеми.

Михайло потер перенісся. Та сама звичка, яка була в Ігоря. І яка мене завжди дратувала.

— Думка хороша, — нарешті сказав він не поспішаючи. Я вже бачила, що ця ідея йому не подобається, але заперечувати він не стане. Я завжди могла його преконати. — Але реалізація … так собі.

— Чому?

— Тому що ми майже нічого не знаємо про його життя.

Я вже відкрила рот, але він продовжив:

— Серйозно. Нічого. Ми не знаємо, де він жив останні роки. Не знаємо, з ким спілкувався. Не знаємо його друзів. Не знаємо, чи є в нього стосунки. А може, родина.

Я відчула легке роздратування.

— Якби була родина, хтось би прийшов. Минуло майже три тижні. І ніхто не приходив. Це значить, що близьких людей і друзів – у нього немає.Отже, він так само веде вільний спосіб життя.

Михайло похитав головою.

— Мамо... Це нічого не доводить.

— Михайле, людина лежала в комі. Якби в його житті були настільки близькі люди, вони б уже давно тут були.

Роман раптом підвівся. Відчинив шухляду столу. І дістав невеликий прозорий пакет. Я відразу впізнала золоту обручку.

Він поклав пакет перед нами.

— Це знайшли серед його речей після аварії.

У кабінеті запала тиша. Михайло подивився на кільце. Потім на мене. Потім знову на кільце.

— Цікаво.

— Нічого цікавого, — відмахнулася я.

— Іро...

— Це не доказ.

— Обручка — не доказ?

— Ні.

Я взяла пакетик до рук.

— Дарина якось казала, що він носить її для годиться. Щоб відлякувати надто настирливих залицяльниць.

Роман підняв брову.

— Залицяльниць?

— А що тебе дивує? Він завжди подобався жінкам. І завжди був легковажним.

— Звідки тобі це знати

— Ви ж самі з ним раніше спілкувались і розповідали. І взагалі, він таким був років з п’ятнадцяти. Люди не змінюються.

Я покрутила пакет у руках.

— Він у цих справах завжди був нерозбірливий.

Потім подивилася на Михайла.

— Як і ти.

— Стоп.

Він підняв руки.

— По-перше, мова зараз не про мене. По-друге, ми вже це обговорили.

— Добре. Поки.

Я зітхнула. Михайло відкинувся на спинку стільця.

— Я все одно вважаю, що це не дуже гарна ідея.

— Підтримую, - одразу вигукнув Рома.

Михайло продовжив.

— Але, якщо чесно... я теж хочу, щоб ви нарешті помирилися.

Це було сказано так спокійно, що я не одразу зрозуміла зміст.

— Тому я не проти вам підіграти.

— Правда? – так само спокійно перепитала Мишка, взявши за руку.

— Так. Є умова.

Я насторожилася.

— Я не буду відверто брехати.

Роман схвально кивнув.

Я закотила очі.

— Звісно.

— Серйозно. Якщо він прямо щось запитає і я не знатиму, що відповісти - я викручуватися не збираюся.

— Добре. Тоді домовилися.

Мишко побіг. Роман дивився на мене з осудом. Він кивнув на пакет із обручкою.

— Ти зараз думаєш, що робиш це для Ігоря, але мені здається, що більше для себе.

У кабінеті стало тихо. Я дивилася на порожнє місце, де щойно сидів молодший син. Роман теж мовчав.

Я важко видихнула.

— Ромо, ти ж сам роками переконував мене помиритися з Ігорем.

— Переконував.

— І тепер, коли з'явився шанс, ти раптом проти.

— Я не проти примирення. Це несправедливо, стільки років ігнорувати його спроби налагодити відносини і зараз усе вирішити за нього.

Я відкинулася на спинку крісла.

— Це брехня, люба.

— Ні. Ми його родина. Ми справді працюємо разом. Ми справді поруч. Ми справді хочемо йому допомогти. Це важливо. Інше – дрібниці.

Він нічого не відповів. Бо тут сперечатися було складно. Роман кілька секунд уважно дивився на мене.

Потім раптом сказав:

— До речі. Тебе не здивувала реакція Асі-інтерна?

Я скривилася.

— Знову вона.

— Мене турбує її реакція. Вона занадто хвилюється за нього. Раптом між ними щось є?

Я мало не розсміялася.

— Ще чого. Ромо, вона йому в доньки годиться. Ігор у цих питаннях іноді дурень, але не ідіот.

Я махнула рукою.

— Та й узагалі. Ця ваша Анастасія Сергіївна просто займається підлабузництвом.

— Не думаю. Вона хороша студентка.

— Щось не помітно останнім часом.

Я фиркнула.

— Вона або працюватиме нормально, або вилетить.

Роман лише похитав головою. Потім допив каву й підвівся.

— То ти справді впевнена, що варто це робити?

— Так.

Я подивилася у вікно. Туди, де за кількома поверхами й десятками стін лежав мій старший син.

Син, якого я ледь не втратила. Син, якого не бачила двадцять років. Можливо, цей план був ризикованим. Але зараз він здавався мені єдиним шансом щось виправити.

— Давай спробуємо, — тихо сказала я.

— Спробуємо.