Розділ 15

Ірена

Іноді достатньо одного телефонного дзвінка, одного повідомлення або кількох хвилин, щоб життя перевернулося догори дриґом.

Ще тиждень тому мені здавалося, що все більш-менш під контролем. Лікарня працювала. Відділення працювали. Інтерни поступово входили в ритм. Навіть присутність Ігоря в моєму житті стала чимось звичним.

Дивно це усвідомлювати.

Більше двадцяти років ми існували окремо. Я знала, що він живий. Знала, що працює. Знала, що підтримує зв'язок із батьком і Михайлом. Не занадто тісні, але кілька дзвінків на рік, це – не нічого.

І цього було достатньо, щоб одночасно відчувати полегшення і роздратування.

Мене завжди бісило, що з усіма він міг говорити. З усіма, крім мене. А потім я погодилася очолити лікарню.

Пам'ятаю, як тоді почула від Романа, що одним із кандидатів на посаду головного лікаря був Ігор. Я навіть не одразу повірила. Мій Ігор? Той самий хлопець, який у сімнадцять років кричав мені в обличчя, що не збирається жертвувати власним життям заради молодшого брата? Який заявляв, що медицина його не цікавить? Який казав, що має право сам вирішувати власне майбутнє?

Я досі пам'ятала той день. Кожне слово. Кожен погляд.

— Я не зобов'язаний бути нянькою!

— Це твій брат!

— Це не означає, що я повинен жити так, як хочеш ти!

Тоді мені здавалося, що він поводиться як егоїстичний підліток.

А зараз...

Зараз я вже не була такою впевненою. Дивна річ час.

Коли дивишся на події через двадцять років, багато що починає виглядати зовсім інакше.

Тоді я сказала, що якщо він такий самостійний, то може не повертатися додому.

Я була абсолютно переконана, що він повернеться. Через кілька днів. Максимум через тиждень. Повернеться.  Вибачиться. Ми посваримося ще кілька разів. І все стане як раніше. Але цього не сталося.

Вперше в житті я сказала щось із розрахунком на певну реакцію. І вперше в житті прорахувалася. Ігор не повернувся. Ніколи.

Я знала, що він підтримував зв'язок із батьком. Часом телефонував Михайлові. І мене це чомусь страшенно дратувало. Наче вони обрали його сторону. Наче я залишилася єдиною людиною, з якою він не хотів говорити. І я намагалась це присікти.

Зараз я розуміла, що це було не розумно. Але тоді мені здавалося інакше.

Я його любила. Завжди любила. Неможливо не любити свою дитину.

Але любов і гордість іноді створюють жахливе поєднання.

Особливо коли характер у матері й сина майже однаковий. В психології, це називається "дзеркальний конфлікт". Коли дві людини настільки схожі, що постійно провокують одна одну. Коли кожен бачить у співрозмовнику власні риси. І саме тому не може їх витримати. Можливо, це було про нас.

Я звикла, що мене слухають. Подруги. Колеги. Пацієнти. Студенти. Михайло. Навіть Рома. Тому що люблять,поважають , бо я авторитет, бо я маю рацію.

А Ігор ніколи не погоджувався лише тому, що хтось старший або авторитетніший. Навіть у дитинстві. Особливо в дитинстві.

Михайло був іншим. Спокійним. Поступливим. Передбачуваним. Якщо я щось радила — він слухав. Якщо наполягала — погоджувався. І останнім часом мене почала лякати одна думка. Я поступово втрачала і його.

Не так різко, як Ігоря. Не через скандали. Просто помічала, що він дедалі частіше мовчить. Уникає розмов. Не сперечається. Але й не довіряє. Не погоджується.

Саме я наполягла на медицині. Саме я наполягла на хірургії. Саме я наполягла на інтернатурі тут. Під нашим наглядом. Поруч. Щоб допомогти. Проконтролювати.

І якщо раніше мені здавалося, що контроль допомагає захистити дітей від помилок, то зараз я вже не була в цьому впевнена.

Я втомлено потерла очі. В кабінеті, та й загалом лікарні було тихо. Надто тихо.

Ще кілька тижнів тому я могла втратити сина. Ця думка досі викликала холодний страх. Ніякі образи. Ніяка гордість. Ніякі старі конфлікти. Нічого не варте того моменту, коли лікар повідомляє, що стан критичний.

Нічого.

Я майже його втратила. І це було жахливо. А тепер з'явилася інша проблема. Ретроградна амнезія.

Як психолог я прекрасно розуміла, наскільки це складний стан. Пам'ять — не шафа з папками. Не можна просто відкрити потрібну полицю і повернути потрібні спогади. Людська особистість багато в чому складається саме зі спогадів. З пережитого досвіду. З людей поруч. З прийнятих рішень. І зараз величезний шматок його життя просто зник.

Десять років. Це не кілька місяців. Не рік. Це ціле маленьке життя. Наразі – це четвертина його життя. Робота. Друзі. Стосунки. Усе. І раптом мене наздогнала дивна думка.

Можливо...

Можливо, це шанс. Шанс виправити те, що ми зіпсували багато років тому. Якби тоді я була трохи м'якшою. Трохи мудрішою. Трохи менш впертою. Можливо, у нас була б нормальна сім'я.

Рома завжди це казав. І щоразу я сердилася. Тому що знала: він має рацію.

Двері тихо відчинилися.

До кабінету зайшов Роман із двома паперовими стаканчиками кави.

— Ти знову не відпочиваєш, — спокійно сказав він.

Я взяла каву. Він сів поруч. Кілька хвилин ми мовчали.

— Найстрашніше позаду. Він живий. Це головне.

— Знаю.

Я підняла голову. І гірко усміхнулася.

— Якщо він так і не згадає?

Роман задумався.

— Тоді доведеться жити далі.

Я покрутила стаканчик у руках.

— Я хочу дещо зробити.

— Може без експериментів?

— Ми скажемо йому, що давно помирилися.

Роман повільно поставив каву на стіл.

— Що?

— Це логічно. Він керівник Михайла. Ми всі працюємо разом. Виглядатиме дивно, якщо з'ясується, що двадцять років не спілкувалися.

— Ірено, люба ...

— Ми не будемо змінювати його життя повністю. Просто створимо спокійну атмосферу. Без стресу. Без конфліктів.

Роман довго дивився на мене.

— При амнезії людину потрібно оточувати реальними спогадами. Реальним життям. А не вигадувати нове.