Розділ 14

Ігор

Першим повернувся біль.

Не різкий. Не такий, від якого хочеться кричати. Навпаки. Тупий, важкий, ніби хтось засипав голову мокрим піском і тепер цей тягар повільно тиснув зсередини.

Потім з'явилися звуки. Писк. Кроки. Чиїсь голоси.

Я намагався зрозуміти, де знаходжуся, але думки рухалися повільно й неохоче. Наче мозок відмовлявся працювати на повну силу.

Зрештою я змусив себе розплющити очі. Світ був розмитим. Біла стеля. Лампи. Монітори. Лікарня. Реанімація або інтенсивна терапія.

Це я зрозумів майже одразу. Ось тільки не міг зрозуміти, як тут опинився.

Кілька людей стояли поруч із ліжком. Хтось щось говорив. Ставив запитання. Я не розумів, чому їх так багато. Думки губилися.

Я відповідав автоматично. Прізвище. Ім'я. Це було легко.

А потім мене запитали, як я потрапив до лікарні. І тут усе розсипалося. Я не пам'ятав. Взагалі. Наче між останнім спогадом і теперішнім моментом утворилася чорна діра.

Я озирнувся навколо. Михайло. Дарина. Що вони тут роблять? Стоп.

І тут я зрозумів, чому всі так дивно поводяться.

У моїй голові Михайлові було років п'ятнадцять. Худий підліток. Так, ми бачилися вкрай рідко, але він точно не міг так швидко подорослішати. Чи міг? Зараз переді мною стояв дорослий чоловік. Зростом майже як я. У халаті лікаря.

Я кілька секунд мовчки його розглядав. А він стояв тут. Наче це було нормально. Батьки. Що вони тут роблять? Ми ж не спілкуємося. Вони не працюють зі мною в одній клініці. Я б на це не погодився.

Забагато людей. Голова почала тріщати. Усі дивилися на мене занадто уважно. Занадто напружено.

Особливо одна дівчина. Темне хвилясте волосся, зібране в недбалий пучок. Втомлені очі. Бліде обличчя. Вона дивилася на мене так, ніби ось-ось заплаче. Коли вона присіла біля ліжка і тихо запитала:

— Ігорю, ти пам'ятаєш мене?

Я чесно намагався. Дивився на неї. Шукав хоч щось. І не знаходив. Ні імені. Ні спогадів. Ні пояснення, чому вона виглядає так, ніби зараз у неї розіб'ється серце.

Я бачив її вперше. Принаймні мені так здавалося. І все ж, коли вона заговорила, десь усередині щось болісно стиснулося.

Наче тіло знало більше, ніж мозок. Після цього всіх почали виганяти з палати.

І я відчув полегшення.

Людей було забагато. Запитань було забагато. Незрозумілого було забагато. Коли двері зачинилися, я заплющив очі. І спробував згадати останнє, що пам'ятаю.

Пізніше до мене зайшов лікар — Степан Степанович. І молодий хлопець — Тимофій. Інтерн. Судячи з усього, ми були знайомі. Він поводився спокійно. Ніби боявся налякати мене ще більше. Але було видно, що й сам хвилюється. Мабуть, правильно боявся. Бо кожна нова хвилина робила ситуацію тільки дивнішою.

— Як почуваєтеся? – спокійно і доброзичливо спитав лікар.

— Наче мене переїхав потяг.

Він усміхнувся.

— Майже вгадали, — якось занадто весело відповів Степан Степанович.

— Що сталося?

Степан Степанович кілька секунд мовчав.

— Ви потрапили в аварію. Лобове зіткнення.

Я кивнув. Це хоча б пояснювало лікарню. Я автоматично почав оцінювати свій стан. Головний біль. Дезорієнтація в часі. Провали в пам'яті.

Ретроградна амнезія. Теоретично я знав усе про такі випадки. Практично — ніколи не думав опинитися по інший бік лікарняного ліжка. Бути пацієнтом виявилося значно страшніше, ніж лікарем.

Вони ставили питання. Про дитинство. Школу. Інтернатуру. Медицину. Пам'ять поверталася уривками. Я пам'ятав університет. Пам'ятав інтернатуру. Перші чергування. Пам'ятав ординаторську, де ми ночували між операціями. Пам'ятав сотні операцій і пацієнтів.

Пам'ятав, як із Сашком сперечалися про футбол. Пам'ятав Дарину. Руду, нестерпну Дашку, яка могла за п'ять хвилин вивести з себе будь-кого. Пам'ятав школу. Пам'ятав батьків. Будинок. Наші сварки. Пам'ятав той день, коли пішов із дому. Пам'ятав молодшого брата. Пам'ятав Ба. Село. Дядька Василя і те, як він постійно витягував мене з відділку. Власні витівки теж пригадував. Але це було ще до університету.

З'явилася нова хвиля болю. Але я вирішив, що мені треба згадати, що було після інтернатури. Робота. Сашко й Наталка. Наші вилазки. Жарти. Багато роботи. Жінки. Багато різних. Але нібито нічого серйозного.

За тридцять хвилин розмови я був виснажений, як після восьмигодинної операції. Але результат мене не радував.

Тимофій сказав, що зараз дві тисячі вісімнадцятий. І я не розумів, куди зникла частина мого життя. Це було неможливо.

— У вас часткова ретроградна амнезія. І, враховуючи, що ваші спогади завершуються приблизно у дві тисячі восьмому році, ви забули останні десять років.

Я мовчав. Десять років. Десять. У моїй голові мені було тридцять. А виходило — сорок. Десять років операцій. Десять років рішень. Десять років помилок і перемог. Десять років життя, про яке знають усі навколо, крім мене.

Хто я тепер? Той, ким був тоді? Чи той чоловік, якого вони бачать перед собою зараз?

— Ви жартуєте? Але ж таке буває вкрай рідко.

— А це вже гарна новина. Ваша амнезія не заважатиме вам після одужання продовжити працювати лікарем. Знання, навички та професійний досвід залишилися з вами. А пам'ять...

Він раптом замовк.

— Самі розумієте, мозок — найменш досліджена частина людського організму. Спогади можуть повернутися швидко. А можуть — із часом.

Тут він мав рацію. Як лікар, я це розумів. Як людина — не знав, що з цим робити.

У медицині завжди є протокол. Алгоритм. План дій.

А що робити, коли зникає десять років власного життя, мені не пояснював ніхто.

Я подивився у вікно. Був вечір.

— Я хочу побути сам. Попросіть, будь ласка, щоб до завтра більше ніхто не заходив.

— Так, це слушна думка. Відпочивайте. Одужуйте. До завтра.

— Одужуйте, Ігоре Романовичу, — сказав Тимофій.

І вони вийшли. Мене накрило полегшення. А разом із тим перед очима знову з'явилася та дівчина.