Розділ 13

Ася

Віка теж почала щось помічати. Ми добре спілкувалися ще з університету. Разом готувалися до іспитів. Разом сиділи на лекціях. Іноді могли випити каву після занять. Але близькими подругами ми ніколи не були.

Ми не обговорювали особисте життя. Не ділилися секретами. Не телефонували одна одній серед ночі. Просто добре ставилися одна до одної.

Саме тому її спостережливість почала мене нервувати. Вона кілька разів бачила, як я виходила з реанімації. Кілька разів ловила на собі її уважний погляд. І зрештою одного вечора таки запитала.

Ми сиділи в ординаторській після зміни. Навколо нікого не залишилося. Михайло вже поїхав додому. Тимофій ще був десь у відділенні.

— Асю. Можна запитати дещо?

Я підняла голову від документів.

— Спробуй.

Віка трохи помовчала.

— Ти дуже переживаєш через Ігоря Романовича. Звичайно всі переймаються, але не настільки. Я бачила тебе біля реанімації вже разів десять. І бачила, як ти виглядаєш останні два тижні.

Поки Віка висувала свою теорію я мовчала, опувстивши очі в папери. Але вона чекала рекції, відповіді і я мала щось сказати.

Я поклала ручку на стіл. Втомлено потерла очі.

— Просто важкий період.

Вона задумливо подивилася на мене.

— Можливо . Але мені здається, що справа не тільки в цьому. І все ж дивно, що у вас одне прізвище.

Кілька секунд я мовчала. Вона не робила припущень. Просто констактувала факти. І підсвідомо, хотілось їй усе розказати. Поділитися. Але ще досі не була впевнена, що можу їй довірити свою маленьку таємницю. Бо Віка не вміє тримати язика за зубами. Про їх секретний роман з Михайлом знав весь університет і майже вся лікарня. Тому ні..

Я усміхнулась. Слабко. Майже без сил.

— Таке саме, як і в десятої частини нашого дружнього колективу, університету і певно що всієї країни.

— Припустимо. Збіг обставин. Але все ж, ти дуже за нього переймаєшся, а ще ваші погляди були іноді дуже двозначними.

— Таке саме, як і в десятої частини нашого дружнього колективу, університету і, певно, всієї країни.

Віка примружилася й ледь усміхнулася.

— Можливо. Але ти все одно дивишся на нього трохи інакше.

Я похитала головою.

— Тобі здається.

Вона уважно подивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, про що я зараз думаю, а потім усміхнулася у відповідь.

— Домовилися. І взагалі, ми занадто втомлені для детективних розслідувань.

— От бачиш, нарешті знайшли тему, у якій повністю згодні.

Ми одночасно засміялися, і напруга, що на мить зависла між нами, розчинилася так само швидко, як і з'явилася.

А я вкотре подумала, що мені, мабуть, потрібна хоча б кількаденна відпустка. Бо те, що спочатку здавалося порятунком, тепер починало мене ламати. Робота більше не відволікала. Вона виснажувала.

Я поверталася додому настільки втомленою, що іноді засинала поруч із Надійкою раніше за неї. А вранці прокидалася з єдиною думкою: сьогодні потрібно просто пережити ще один день. І дочекатися, коли Ігор нарешті відкриє очі.

***

Минув ще один нескінченний тиждень.

У п'ятницю я сиділа над документацією й намагалася зрозуміти, що саме читаю. Літери буквально розпливалися перед очима.

Я не пам'ятала, коли востаннє нормально спала. Не пам'ятала, коли востаннє їла щось, крім кави та бутербродів. У цей момент двері ординаторської різко відчинилися. На порозі стояла медсестра та що працювала давно в лікарні, саме в віддленні інтенсивної терапії і знала нашу невелику таємницю. Саме, тому я попросила повідомити мене, як тільки будуть новини.

Вона була схвильована. Оглянулась чи нікого немає.

— Асю

Я підняла голову.

— Так?

— Ігор Романович прийшов до тями.

На секунду мені здалося, що я неправильно почула. Я вже була на ногах. Не пам'ятаю, як вибігла з кабінету. Не пам'ятаю, як промчала коридорами. Пам'ятаю тільки власне серце. Воно калатало так сильно, що заглушало всі інші звуки.

Біля палати вже стояли Роман Андрійович, Дарина, Михайло, Вікторія, Тимофій, Зимова і ще кілька лікарів.

Я зупинилася у дверях. Ігор лежав на ліжку. Змучений. Але при свідомості. Живий. У мене раптом затремтіли руки.

Тимофію доручили провести стандартний огляд.

— Назвіть своє прізвище.

— Коваленко.

— Ім'я?

— Ігор. Коваленко. Романович.

— Як мене звати?

Ігор нахмурився.

— А ми знайомі?

У палаті стало тихо. Надто тихо.

Я побачила, як змінився вираз обличчя Романа Андрійовича.

— Ти пам’ятаєш, як опинився в лікарні?.

Ігор озирнувся. Наче тільки зараз зрозумів, що він в лікарні. Він ще раз оглянув усіх. Минуло близько хвилини

— Ні, - зовсім розгублено відповів він.

— Який зараз рік?

Він довго дивився по сторонах.

— Дві тисячі восьмий наче – відповів він дуже невпевнено, роздивляючись Михайла і Дарину.

— Дарино, Мішо – це ви?

Я підійшла до нього. Присіла.

— Ігорю, ти пам’ятаєш мене?

Ігор кілька секунд мовчки дивився. В мене почалися навертатись сльози на очах. Його погляд був розгубленим, але абсолютно пустим.

У мене похололо всередині. Я дивилася на нього. На чоловіка, якого кохала понад усе.

Першою зреагувала Ірена Володимирівна.

— Так. Нас тут забагато. Це великий стрес. Нехай залишаться Степан Степанович і Тимофій. Вони розберуться. Всі інші – на вихід.

Потім подивилась на мене.

— Анастасію Сергієвно, ви занадто багато собі дозволяєте. Це не ваш пацієнт.

Я вийшла з усіма. В голові мільйони думок.

Віка принесла мені води.

— Ти чого? Все буде добре. Провали в памя’ті після коми, таке буває. Тим паче в нього була черепно-мозкова травма.

Я кивнула, але не була впевнена, що взагалі її чую.

Перед очима стояв його погляд. Не здивований. Не розгублений через біль чи ліки. Порожній.