Розділ 12

Ася

Коли двері операційної нарешті відчинилися, мені здалося, що минула ціла вічність.

Насправді минуло трохи більше шести годин. Шість годин очікування. Шість годин страху. Шість годин, протягом яких я боялася навіть думати про найгірше.

Хірург вийшов першим.  Втомлений. Блідий. У зім'ятому халаті. За ним анестезіолог, Тимофій та інші.

Я піднялась. Поруч вже стояли Дарина, Михайло та Віка. Навіть Зимова зробила крок уперед.

— Операція завершена, — коротко сказав він.

На кілька секунд усі завмерли.

— Живий.

Я видихнула так різко, ніби весь цей час не дихала взагалі.

— Але стан залишається важким. Зараз усе залежить від того, як організм впорається з наслідками травми. Він в комі.

— Він прийде до тями? — тихо запитала Дарина.

Семен Степанович потер перенісся.

— Час покаже.

Це були найстрашніші слова. Іноді саме ця невідомість лякає найбільше. Потім усіх почали розганяти по відділеннях.

Зимова щось повідомила про заміну і повернулася до роботи так, ніби нічого не сталося. Михайло і Тимофій пішли заповнювати документацію. Віка кілька разів намагалася щось мені сказати, але я майже не чула її.

У голові був тільки Ігор. Ігор. Ігор. Ігор.

Насправді, Роман Андрійович відпустив мене додому, ще до того як закінчилась операція. Але того вечора я повернулася додому майже о десятій. Лише тому, що не хотіла лякати Надійку. Вона й так не розуміла, чому її забрала сусідка Марія.

І хоч таке вже було, зазвичай ми обговорювали це заздалегідь.

Марія забрала Надійку із садочка. Вона ж нагодувала її вечерею.

Коли я відчинила двері квартири, у вітальні горів лише торшер. Надійка спала на дивані, загорнувшись у плед. Поруч лежав Янгол. Кіт ліниво підняв голову, глянув на мене і знову заснув.

Сусідка пішла до себе. Я повільно присіла біля доньки. Вона спала абсолютно спокійно.

Наче все було добре. І я раптом зрозуміла, що за весь день жодного разу не плакала. Не тому, що була сильною. Просто не було сил і часу. Не було можливості. Не було права. Я обережно поцілувала Надійку в лоб.

Потім пішла на кухню. Сіла за стіл. І тільки тоді дозволила собі заплакати. Тихо. Беззвучно. Так, щоб ніхто не почув. Янгол прийшов до мене, потерся об ноги.

Наступного ранку життя чомусь не зупинилося. Хоча мені дуже хотілося, щоб зупинилося.

Потрібно було відвести Надійку в садочок. Потрібно було їхати в лікарню. Потрібно було працювати. Пацієнтам було байдуже, що мій чоловік зараз бореться за життя. Вони все одно потребували лікування.

Зимова теж не збиралася нікого жаліти. Навпаки. Здавалося, після аварії Ігоря вона стала ще вимогливішою і холоднішою. Звичайно, мені та Віці діставалось найбільше. Вона, звичайно, могла і без приводу дістати до печінок, але мабуть привід таки був. Прийнаймі в моїй роботі.

Кілька разів неправильно заповнила документи, сама не розуміючи як це сталося. Мабуть, організм всю енергію і зосередженність видавав на консультації, діагностику, діагнози та маніпулятивні дії, а на роботу з документами ні сил, ні уважності не вистачало.

Роман Андрійович з’являвся частіше. Інтерни буквально потонули в роботі. Історії хвороб. Протоколи. Документація. Чергування. Нові пацієнти. Консультації. Звіти. Я ледве встигала дихати. І, можливо, саме тому трималася.

Коли працюєш по дванадцять годин без перепочинку, у тебе просто не залишається сил на паніку.

Найважчими були вечори. Після зміни я забирала Надійку. Готувала вечерю. Перевіряла, чи зібрані речі в садочок. Читала казки. Слухала історії про нових друзів. Допомагала шукати загублені іграшки. А потім чекала, поки вона засне.

Лише після цього я поверталася до лікарні. Дякую Марія погоджувалась з нею залишатись.

Найчастіше вже близько одинадцятої. Уночі в коридорах було тихіше. Менше людей. Менше шансів на зайві питання. І можливість просто побути вдвох.

Я заходила до палати інтенсивної терапії. Сідала поруч. І просто сиділа. Іноді годину. Іноді більше.

— З днем народження, коханий. Я так сподівалась, що станеться диво і ти прийдеш до тями сьогодні. Було б символічно.

Я дивилась на закриті очі і знову захотілось плакати.

— Надійка сьогодні намалювала чергового єдинорога, — тихо говорила я.

Монітор рівномірно попискував у відповідь. Ніякої реакції.

— Михайло знову сперечався із Зимовою. Точніше, намагався. Програв. Як завжди.

Я усміхнулася сама собі. Потім знову подивилася на нього. Нерухомого. Блідого. Занадто тихого.  Усмішка одразу зникала.

***

Наступні дні почали зливатися для мене в один нескінченний робочий марафон.

Вранці я приходила у відділення раніше за багатьох лікарів. Переглядала аналізи своїх пацієнтів, заповнювала документацію, бігла на обходи, виконувала доручення, відповідала на десятки запитань медсестер і намагалася не думати про те, що поверхом вище лежить мій чоловік.

Спочатку мені здавалося, що робота рятує. Що якщо я буду достатньо зайнята, то не залишиться часу на страх. Але приблизно на четвертий день я зрозуміла, що це не працює.

Я перестала нормально спати. Перестала нормально їсти. Кава вже не допомагала, а організм тримався виключно на впертості та адреналіні.

Навіть на вихідних я не могла по-справжньому відпочити. Робота закінчувалася лише формально, коли я виходила з лікарні. Вдома на мене чекав побут, який ніхто не скасовував. Потрібно було хоча б трохи підтримувати порядок у квартирі, прати речі, готувати їжу, розбирати нескінченні дрібниці, які раніше ми з Ігорем ділили навпіл і майже не помічали.

А ще була Надійка.

Моя маленька дівчинка, яка щодня потребувала уваги, розмов, обіймів і спільних вечорів. Вона не вередувала. Не вимагала неможливого. Навпаки, останнім часом стала дивовижно слухняною, ніби відчувала, що зі мною щось не так.

І від цього ставало тільки гірше. Бо я бачила, як часто вона уважно дивиться на мене своїми великими очима, ніби намагається зрозуміти те, чого я не говорю вголос. Бачила, як притискається ближче, коли ми читаємо казку перед сном. Як щоразу питає, коли повернеться тато.