Розділ 11

Ася

Спочатку був звук. Якийсь далекий. Глухий. Наче крізь товщу води. Потім з'явилося світло. Біле. Надто яскраве.

Я заплющила очі й відразу пошкодувала про це, тому що голова відгукнулася тупим болем.

— Асю...

Голос долинув звідкись здалеку.

— Асю, ти мене чуєш?

Я повільно розплющила очі. Наді мною схилилося знайоме обличчя.

Віка. Вона щось говорила. Я бачила, як рухаються її губи. Але сенс слів доходив із запізненням. Наче мозок раптом розучився нормально працювати.

— Подивись на мене.

Я кліпнула.

— Ти мене чуєш?

Тільки тепер я зрозуміла, що лежу на кушетці в оглядовій. Поруч стояв апарат для вимірювання тиску. На стільці лежав мій халат.

А в голові була порожнеча. Дивна. Страшна.

І раптом усе повернулося. Швидка. Каталка. Кров. Ігор.

Я різко сіла. Настільки різко, що перед очима потемніло.

— Де він?

Віка миттєво поклала руку мені на плече.

— Тихо. Хто?

— Де Ігор? Ігор Романович. – одразу виправилась я.

Вона мовчала лише секунду. Але цієї секунди вистачило.

— Операція триває.

У мене похололи руки.

— Стан важкий?

Віка не відповіла одразу. І від цього стало ще страшніше.

— Так.

Світ навколо ніби знову похитнувся.

Пізніше я багато разів намагалася згадати, що говорила мені Віка після цього. Напевно, щось правильне. Щось заспокійливе. Можливо навіть дуже розумне.

Вона справді добре працювала з людьми. Помічала чужі емоції швидше, ніж більшість лікарів. З неї б вийшов гарний психолог. Але тоді я майже нічого не чула. У голові була тільки одна думка. Ігор.

Коли я вийшла в коридор, лікарня вже жила своїм звичним життям.

Пацієнти. Телефони. Медсестри. Хтось поспішав на процедури. Хтось ніс аналізи. Хтось заповнював документацію. Світ не зупинився. Хоча мені здавалося, що мав.

По дорозі. Я раптом запанікувала. А що як Надійка була теж в машині. Я набрала виховательку. Дякуючи Богу вона в садочку. Стало трохи легше.

Біля операційного блоку було людно. Я помітила їх ще здалеку.

Роман Андрійович стояв біля вікна й розмовляв із кимось з медичних працівників. Спокійно. Зібрано. Саме так, як поводяться люди, які звикли працювати в кризових ситуаціях.

Поруч була Дарина. Незвично тиха. Без усмішок. Без звичної енергії. Вона стискала в руках паперовий стаканчик з уже певно давно холодною кавою.

Ірена Володимирівна стояла трохи осторонь. І саме вона здивувала мене найбільше. Тому що вперше за весь час виглядала розгубленою. Ледь помітно.

Вона кілька разів поспіль перевірила телефон. Потім подивилася на двері операційної. Потім знову на телефон. І це було настільки не схоже на неї, що ставало тривожно.

— Як вона?

Тільки тепер я зрозуміла, що Роман Андрійович говорить про мене.

— Нормально, — відповіла Віка.

— Це добре.

Насправді ненормально. Абсолютно ненормально. Але сперечатися я не мала сил.

Тимофій уже був усередині. Його допустили на операцію. Напевно тому, що потрібні були руки. Напевно тому, що він єдиний із нас зараз міг працювати.

Я заздрила йому. Страшенно. Бо він хоча б бачив, що відбувається. А я залишалася тут. У невідомості.

Михайла відправили допомагати в іншу операційну. Я випадково почула уривок розмови. Якусь дівчину після аварії теж оперували. Не настільки важку. Але теж термінову.

Він кілька разів озирався на двері операційної, перш ніж піти. Незвично серйозний. Без жартів. Без усмішок.

Минала година. Потім друга. Потім третя. Операція тривала. І це вже саме по собі лякало.

— Тут немає сенсу стояти.

Голос Зимової пролунав різко. Майже сердито. Ми всі повернулися до неї.

— Якщо щось зміниться, ми дізнаємось перші.

Ніхто не відповів.

— Почули мене? Поверніться до роботи. Це наказ.

Роман Андрійович уважно подивився на неї.

Зрештою саме Роман Андрійович почав розганяти всіх. Спокійно. Без тиску. Просто пояснюючи, що сидіння під дверима операційної нічим не допоможе. І ми як лікарі – маємо це розуміти.

Дарина пішла першою. Потім Віка. Потім медсестри. Я залишилася.

Сіла просто на підлогу біля стіни. Підтягнула коліна до грудей. І вперлася потилицею в холодну стіну. Коридор поступово спорожнів. Став тихішим.

Лише час від часу повз проходили люди. Хтось із персоналу.

Звичайне життя лікарні. Я дивилася на двері операційної й думала тільки про одне. Про те, що вранці він сміявся. Пив каву. Відвозив Надійку в садочок. Цілував мене на прощання. І життя здавалось ідеальним.

А тепер кілька людей по той бік дверей борються за його життя. І так страшно, мені ще ніколи не було.