Розділ 10

Ася

Ранок почався з метушні. Не з тієї неприємної, коли все валиться з рук, а з нашої звичної сімейної метушні, яка давно стала частиною життя.

Я прокинулась раніше за будильник. За вікном тільки починало світати. Квартира ще дрімала в напівтемряві, і лише з кухні пробивалася вузька смужка теплого світла.

Я усміхнулася сама до себе.

Ігор уже не спав. Звісно. Хірурги взагалі існують у якомусь власному часовому поясі. Накинувши халат, я тихо пройшла коридором.

Ігор стояв біля стільниці у домашніх спортивних штанах і темній футболці. Однією рукою він нарізав овочі для омлету, другою переглядав щось у телефоні.

— Нормальні люди зранку сплять, — повідомила я замість привітання.

— Нормальні люди не йдуть добровільно в хірургію.

— Це був удар нижче пояса.

— Констатація факту.

Я підійшла до нього й поцілувала, для мене це була завжди найкраща частина ранку.

— Доброго ранку, кохана.

— О, тепер доброго.

На столі вже стояла моя чашка. Трав'яний чай із лимоном. Саме такий, як я любила. Я провела пальцем по теплому боку чашки й усміхнулася.

— Ти знову випередив мене.

Поки омлет шкварчав на сковорідці, я взялася за кавомашину. Кава для Ігоря була майже священним ритуалом. Міцна. Без цукру. Але зі спеціями. Кориця. Гвоздика. Кардамон. Мускатний горіх. Ваніль. І звичайно любов.

Я поставила перед ним горнятко. Ігор зробив ковток і задоволено примружився.

— Одружився виключно через каву.

— Добре, що хоч не через борщ. Романтик.

— Стараюсь.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли з коридору почувся глухий гуркіт. Потім ще один.

За хвилину на кухню увійшла Надійка. Розкуйовджена. У піжамі з єдинорогами. І абсолютно сонна.

Вона мовчки залізла до Ігоря на коліна й поклала голову йому на плече.

— Доброго ранку, сонце.

— Не дуже доброго.

— Чому?

— Я ще сплю. Чому садочки придумали так рано?

Я засміялася.

Ігор поцілував доньку в маківку.

— Не повіриш. Таке саме питання до роботи. Біжи чистити зуби і до столу.

Надійка подивилася на омлет.

Сніданок проходив під історію про те, як учора в садочку хтось загубив іграшкового динозавра, а потім його урочисто шукала вся група.

Причому Надійка переказувала події з таким драматизмом, ніби йшлося щонайменше про міжнародну рятувальну операцію.

Я краєм ока дивилася на годинник. Запізнювалася. Навіть не зрозуміла, як так вийшло.

— Я поспішаю. Якщо з керівником, я якось домовлюсь, то з Зимовою наврядчи.

Він засміявся.

— Біжи вдягайся, я тебе підвезу і завезу Надійку в садочок.

— Дякую, коханий, але боюсь, що на автобусі, по смузі громадського транспорту буде швидше. І до того ж, якщо ти робитимеш коло – запізнишся, а без тебе інтерни точно не впораються.

Я поцілувала його і побігла перевдягатись.

Коли настав час виходити, квартира знову перетворилася на маленький хаос.

Я шукала бейджик. Надійка —шкарпетки. Ігор — ключі від машини.

Я вже взувалася біля дверей, коли Ігор раптом обійняв мене за талію. Просто так. Він коротко поцілував мене. Тепло. Звично.

— Побачимось на роботі. Кохаю.

Надійка миттєво встряла між нами.

— А мене?  Мене теж треба поцілувати.

— Обов'язково.

Я присіла навпочіпки й поцілувала її в щоку.

— Гарного дня.

— І тобі.

Коли я вже виходила з під'їзду, то озирнулася. Ігор стояв біля машини. Тримав Надійку за руку. Щось їй пояснював. Вона активно жестикулювала у відповідь. Мабуть доводила чергову теорію динозаврів та єдинорогів.

Сонце тільки починало підніматися над будинками. І чомусь саме тоді мені здалося, що життя хороше. Звичайне. Трохи виснажливе. Трохи хаотичне. Але неймовірно прекрасне.

***

Ігор завжди приходив вчасно.

Не раніше за всіх. Не за годину до початку роботи, як деякі фанатики медицини. Але рівно тоді, коли був потрібен.

Тому спочатку я навіть не звернула уваги на його відсутність.

Переодягнулась. Переглянула історії хвороб. Перевірила призначення пацієнтів. Допила каву, яку встигла схопити дорогою. Вислухала чергову нотацію від Зимової.

Сьома сорок.  Сім п'ятдесят. Восьма. Восьма п'ятнадцять. Восьма двадцять.

Його досі не було. Ми сиділи в ординаторській, оскільки завдання на день не було кому дати. Я вже почала нервувати.

 Михайло з Вікою дискутували.

— Може, Коваленко нарешті втік? — задумливо припустив Михайло, розвалившись на стільці. — Не витримав нас.

— Не спокушай долю, — буркнула Віка. — Зараз прийде і почує.

— А якщо його викрали?

— Хто?

— Конкуренти.

— Які ще конкуренти?

— Приватники. Він же такий крутий хірург.  – іронічно сказав Михайло, Тимофій навіть голови від документів не підняв.

— Якщо ви закінчили дурниці, допоможіть мені з виписками.

— О, дивись, — усміхнувся Міша. — Наш Тимофій уже морально готується до завідування відділенням

Я посміхнулась разом із ними. Але якось невпевнено. Тому що дивне відчуття всередині не зникало.

— А. Асю. Ти чого мовчиш?

Мабуть, я занадто довго дивилась в одну точку, після того, як Ігор не відповів на шостий телефонний дзвінок і не реагував на повідомлення.

— Все ок? – спитала Віка.

Дивне відчуття. Наче щось було не так. Я знову дістала телефон.

Знову виклик. Другий. Довгі гудки. І тиша. Навіть не помітила Зимову, що ввійшла в кабінет.

— Анастасіє Сергіївно.

Її змусив мене здригнутися. Вона стояла поруч із таким виглядом, ніби особисто відповідала за всі проблеми людства.

— Якщо ви закінчили телефонні переговори, то, можливо, повернетеся до роботи. Це останнє попередження щодо телефону на робочому місці.

Я швидко сховала телефон.

— Вибачте.

— Мене не цікавлять ваші вибачення. Займіться справами. Відсутність керівника не означає, що можна байдикувати. До нас везуть двох постраждалих після ДТП, тож хутко у приймальне, долучетесь до первигнного огляду. Анастасія з Михайлом до одного. Тимофій з Вікторією – до іншого.