Розділ 9

Ася

Минло більше місяця. Якщо чесно, я досі не розуміла, як саме вижила.

Перші дні інтернатури здавалися нескінченними. Перші тижні — ще гірше. Але десь між ранковими обходами, історіями хвороб, аналізами та чергуваннями я раптом зрозуміла, що перестала боятися лікарні.

Ні, хвилювання нікуди не зникло. Просто воно перестало мене паралізувати.

Я вже не губилася в коридорах. Не плутала службові приміщення. Не витрачала по десять хвилин на пошук потрібного бланка чи форми направлення.

І, що дивувало найбільше, почала помічати речі, яких раніше не бачила. Лікарня поступово переставала бути хаосом. Вона починала набувати структури. Зрозумілої лише тим, хто працює всередині.

— Асю.

Я підняла голову від історії хвороби.

— Так?

Ігор простягнув мені планшет.

— Підготуй виписку для двадцять четвертої палати. Перевір результати ранкових аналізів. І через годину чекаю тебе  і Тимофія в першій операційній. Передай йому.

— Добре.

Ми обмінялись теплими поглядами і він пішов.

Ігор був вимогливим до всіх. До інтернів, колег, пацієнтів і навіть до самого себе. Він не терпів недбалості, не пробачав запізнень і завжди помічав найменші помилки. У лікарні його поважали, трохи боялися і називали справедливим, хоча іноді надто суворим.

Але зі мною все було інакше.

Ні, він не робив поблажок і не дозволяв мені працювати абияк. Навпаки, часто вимагав більше, ніж від інших. Та водночас саме мені він терпляче пояснював те, на що іншим відповідав коротким: «Перечитайте протокол» та «Я не маю вам це пояснювати». І лише мені він пояснював все детально, але не привселюдно.

Саме мої помилки він виправляв спокійніше.  Спочатку я переконувала себе, що мені це лише здається. Шукала логічні пояснення. Але з часом помітила: після чергового суворого зауваження, адресованого всій команді, він завжди дивився на мене трохи м'якше.

Наче боявся, що я сприйму його слова надто близько до серця.

І, мабуть, саме тоді я зрозуміла: до мене він був суворим. Просто трохи менше, ніж до всіх інших. Приховувати відносини, коли ви працюєте пліч о пліч кожень день – дійсно справа не легка. Але якби не ніжність в погляді, його теплий погляд і підтримка Ігоря, я наврядчи протрималась хоча б тиждень.

Ще місяць тому після такого доручення я б запанікувала. Зараз була рада від ступеня довіри, відкрила документацію і почала працювати.

Загалом усі ми змінилися. Навіть Михайло. Хоча в це було важко повірити. Він став трохи скрйознішим і відповідальнішим.

Перші тижні він примудрявся помилятися буквально всюди. Переплутані аналізи. Неправильно оформлені документи. Забуті призначення.

Одного разу він навіть примудрився прийти на конференцію в різних шкарпетках.

Ігор тоді дивився на нього секунд десять. Мовчки.

Потім сказав:

— Сподіваюся, хоча б пацієнтів ви не плутаєте так само.

Після цього ми сміялися весь день. Звісно, не при Ігореві. Михайло ображено заявив, що це був творчий експеримент. Ніхто не повірив.

Віка теж стала уважнішою. Хоча характер у неї був такий самий впертий.

Вона все так само сперечалася, якщо була впевнена у своїй правоті. Все так само ображалася, коли її критикували.  

Вона рідше губилася під час обходів. Рідше плуталася в документації. І вже майже не панікувала, коли Зимова починала ставити свої улюблені питання посеред коридору. І я доречі також.

А ще весь відділ уже давно помітив те, що вони з Михайлом вважали страшенною таємницею.

Занадто довгі розмови. Занадто часті кави. Занадто багато усмішок. Особливо з боку Михайла. Сам він був переконаний, що поводиться абсолютно непомітно. Саме тому було особливо смішно.

Вдома ми з Ігорем іноді їх обговорювали і пишались, що ми набагато кращі консператори, хоч це було й не легко.

Тимофій залишався найбільш спокійним серед нас. І, мабуть, найстабільнішим. Якщо хтось із нас нервував — Тимофій працював. Якщо хтось панікував — Тимофій працював. Якщо навколо горів світ — Тимофій, найімовірніше, теж продовжував би працювати.

Зимова його поважала. Хоч і ніколи не казала цього вголос. А ще, він мабуть був єдиний, до кого вона не прискіплювалась.

Зате нас із Вікою вона явно недолюблювала. Особливо останнім часом.

Почалося все з абсолютно безглуздої ситуації. Одного дня вона побачила мене та Ігоря в ординаторській. Нічого особливого не відбувалося. Я уточнювала призначення пацієнта. Але Ігор пожартував – ми посміялись. А ще їй не подобалось, що Ігор до всіх звертається лише по іменах, не в присутності пацієнтів. І особливо не подобалось, що мене називає Ася, вона ж мене називала виключно Анастасією або Анастасією Сергієвною.

За два дні до цього вона застала Віку з Михайлом біля автомата з кавою. І цього вистачило.

Наступного ранку весь наш невеликий потік отримав лекцію на двадцять хвилин. Про професійну етику. Про субординацію. Про те, що лікарня — не місце для романтичних пригод.  Михайло тоді ледь не вдавився чаєм. Віка почервоніла. Я дивилася в підлогу і молилася, щоб ніхто не здогадався про причину моєї нервовості. На щастя, не здогадався.

Але після цього Ірена Володимирівна ніби взяла нас під особливий контроль. Усіх чотирьох.

З Ігорем вони завжди спілкувались на лезі ножа, і я не розуміла причину цієї взаємної ненависті.

А ще була Дарина. Нова керівниця лабораторії. Руда. Гучна. Жива.

Наче людина, яка випадково потрапила до лікарні з якогось веселішого світу.

Вона з'являлася у відділенні по кілька разів на день. Приносила результати. Обговорювала якісь питання. Сперечалася з лікарями. Сміялася. І дуже часто заходила до Ігоря. Занадто часто. Принаймні мені так здавалося.

Я кілька разів бачила, як вони розмовляють. Як жартують. Як згадують щось своє. І відчувала дивне відчуття. Не ревнощі навіть. Щось інше.

У п'ятницю ввечері вдома я все ж не витримала.