Розділ 8

Ася

Є люди, з якими можна не бачитися місяцями, але варто зустрітися — і здається, ніби розлучались лише вчора.

Сашко і Наталка були саме такими.

Ми планували цю зустріч майже два місяці. У дорослому житті це вже майже подвиг. Усі постійно зайняті.

Я та Ігор жили між лікарнею, інтернатурою і садочком. Наталка працювала віддалено, але її графік іноді був страшнішим за лікарський. Сашко постійно пропадав у своїх наукових проєктах. Тому знайти день, коли всі вільні одночасно, виявилось складніше, ніж скласти розклад операційної.

Але ми все ж змогли.

Дачний кооператив зустрів нас запахом сосен, нагрітої сонцем трави й диму від мангалів. Невеликі будиночки ховалися серед старих дерев. Десь працювали газонокосарки. Десь гавкали собаки. Діти ганяли на велосипедах вузькими доріжками між ділянками. А неподалік текла невелика річка. Не надто широка. Але чиста й напрочуд мальовнича.

Саме біля неї чоловіки вирішили організувати наш відпочинок.

— Нарешті! — вигукнула Наталка, щойно ми вийшли з машини.

І відразу обійняла мене. Міцно. По-справжньому.

— Я вже думала, що побачу тебе тільки на пенсії.

— Якщо все піде такими темпами, то цілком можливо.

Ми засміялися.

За останні кілька років Наталка стала мені ближчою, ніж більшість людей, яких я знала все життя.

Подругою, якій можна подзвонити серед ночі. Поскаржитися. Порадитися. Або просто мовчати. Таке трапляється рідко. І тому особливо цінується.

— Надійко!

Я навіть не встигла озирнутися.

Антон уже мчав до нашої доньки через усю галявину. Вони були майже однолітками. Народилися з різницею в кілька місяців. І дружили рівно стільки ж, скільки існували. За хвилину вони вже побігли разом на ігровий майданчик, пообіцявши, що ми їх бачитимемо.

— Ну все, — зітхнула Наталка. — До вечора ми їм не потрібні.

— Це точно.

***

За кілька годин річка вже пахла шашликами. Сашко чаклував біля мангалу. Ігор допомагав йому з вугіллям.

Я сиділа на пледі поруч із Наталкою й дивилась на них. На чоловіків, які знали один одного вже багато років. На дітей, які будували якусь грандіозну хатинку з гілок неподалік. На сонце, що повільно ковзало між деревами. І вперше за останні тижні відчувала себе по-справжньому відпочилою. Ніби хтось натиснув кнопку паузи. І дозволив просто побути щасливою.

— До речі, — раптом сказав Сашко, коли ми вже їли. — У мене новина. Мені запропонували очолити міжнародний науковий проєкт.

Я одразу випросталась.

— Серйозно?  Вітаю!

— Дякую. В Швейцарії.

Ми переглянулися.

— Надовго? — запитав Ігор.

— Орієнтовно на рік.

На кілька секунд стало тихо.

— Круто. Хоч і сумно. – констатувала я.

Наталка поклала голову чоловікові на плече.

— Ми ще повернемось. – підбадьорила вона

— Вам заборонено залишатися там назавжди, — скомандував Ігор.

— Прийнято.

— Підписуй.

— Добре.

Ми засміялися. Попри новину про майбутній переїзд, настрій залишався легким. День взагалі виходив напрочуд теплим і правильним. Таким, який потім згадують роками.

Сашко урочисто оголосив шашлики готовими, і наступні пів години всі були зайняті значно важливішими справами, ніж розмови про науку чи роботу. Соковите м'ясо, свіжі овочі, хрусткий хліб і нескінченні жарти зробили свою справу.

Потім Надійка з Антоном вирішили, що надворі занадто спекотно, і потягнули нас до річки.

У результаті купалися всі. Потім хтось запропонував змагання. І, звісно ж, ми не відмовилися. Дівчата проти хлопців.

Спочатку плавання до старої верби на протилежному березі. Потім волейбол просто у воді. Потім ще якісь абсолютно безглузді конкурси, правила яких вигадувалися на ходу.

Головне було не перемогти. Головне було голосніше кричати, що саме твоя команда перемогла.

До обіду ми всі були мокрі, розпатлані, засмаглі й абсолютно щасливі.

Надійка з Антоном тим часом будували біля берега ціле місто з піску й камінців, періодично оголошуючи нам нові важливі правила проживання в ньому.

А я сиділа на пледі, притулившись плечем до Ігоря, дивилася на друзів і ловила себе на думці, що саме такі дні потім стають найціннішими спогадами.

Саме тоді, коли нічого особливого наче не відбувається. І саме тому все здається особливим.

Після обіду Сашко дістав камеру.

— Знову? – іронічно запитв Ігор

— Завжди.

— Ти невиправний.

Я усміхнулася.

На нашу річницю знайомства він подарував нам цілий фільм. Справжній. З музикою. Відеоархівом. Уривками наших подорожей. Старими фотографіями. Моментами, які ми самі давно забули.

Я тоді плакала майже пів години. Ігор удавав, що в нього просто щось потрапило в око.

Зараз камера знову ковзала між нами. Фіксуючи сміх. Розмови. Дітей. Шашлики. Життя. Звичайне. І тому безцінне.

Пізніше чоловіки відійшли ближче до річки. Я залишилася з Наталкою. Ми сиділи босоніж на березі. Спостерігаючи за дітьми. Антон і Надійка запускали кораблики з кори. І страшенно сперечалися, чий попливе далі.

— Ну? — усміхнулася Наталка. — Як ти? Справляєшся?

Вона уважно подивилася на мене.

Я задумалася.

— Так.

— Втомлюєшся?

— Дуже. Але звикаю. Ігор допомагає

І це була правда.

— Не сумнівалася.

Я подивилася в бік чоловіка. Він стояв біля води й щось обговорював із Сашком. Спокійний. Впевнений. Рідний.

— Ми Надійку по черзі в садок возимо, — сказала я. — По черзі забираємо. Якщо немає чергувань, то вечори проводимо разом. А у вас як. Готова до переїзду?

— Чесно? Сподіваюсь, це не затягнеться більше, ніж на рік. Не уявляю, як жити в іншій країні. Але по сусідству, буде жити сім’я з Одеси. Тож має бути нормально.

— Це радує.

Ігор

Річка тихо шуміла поруч. Вода відбивала сонце, а над очеретом ліниво кружляли бабки. Кілька хвилин ми просто стояли мовчки. Таке траплялося рідко. Зазвичай Сашко говорив без зупинки.