Розділ 7

Ігор

До п'ятниці я втомився. Не так, як після двадцятигодинної операції чи двох діб без нормального сну.

Інтерни виснажували по-своєму. Тому що оперувати простіше. Пацієнт не намагається сперечатися з тобою про очевидні речі. І не робить дурних помилок.

Я закрив останню історію хвороби й відкинувся на спинку крісла. За вікном повільно темнішало.

Перший тиждень інтернатури добігав кінця. І якщо хтось запитає мене, чи готові ці четверо до самостійної роботи — я чесно відповім: ні.

Але потенціал був. Принаймні в більшості. Михайло був розумним. Небезпечно розумним, але занадто легковажним. Саме такі зазвичай створюють найбільше проблем.

Він схоплював інформацію швидко. Іноді швидше за інших. Мав гарну пам'ять, непогане клінічне мислення й абсолютно катастрофічну схильність вважати себе розумнішим за систему.

У середу ледь не залишив історію хвороби в перев'язочній. У четвер вирішив, що може не перевіряти документацію вдруге, бо "і так усе пам'ятає". Пам'ятав він, як виявилось, далеко не все.

Я кілька разів ловив себе на думці, що якби він був менш здібним, працювати з ним було б легше. Бо дурних людей система швидко ставить на місце. Розумні ж часто впевнені, що правила існують для когось іншого. Сам такий був, тому знаю.  

Кілька разів я намагався налагодити контак, запросивши на каву після роботи, але безуспішно. Або він справді був зайнятий, або боявся реакції матері.

Хоча з і ншого боку, так я ставився до нього максимально об’єктивно. Все ж таки бути керівником, для майже чужої людини легше, аніж для рідної. В цьому я переконався зараз. Я справді був до всіх них менш жорстким, ніж коли був перший потік інтернів під моїм керівництвом, років шість назад. Але я дійсно не міг бути занадто суворим поряд з Асею. Мабуть це в принципі неможливо.

Вікторія була іншою. Вона працювала менше за всіх.  Але основна проблема полягала в тому, що вона сприймала кожне зауваження як особисту образу. Кожне. Абсолютно.

Якщо я виправляв її — вона одразу злилась, хоч і не сперечалась. Якщо Зимова виправляла її —мовчала, але злилась, мабуть ще більше.  Якщо Галина Петрівна робила зауваження — виглядала так, ніби зараз почнеться справжня бійка.
Вона помилялась і плутала щось постійно, але не робила критичних помилок. Хоча в мене було припущення що це лише тому, що нічого серцозного їй не довіряли, або ставили в пару. Не дуже хотілось експериментувати. Проте всі поставлені завдання виконувала, не сперечавшись. Документацію заповнювала, гіпс накласти могла, поставити крапельницю. Доречі, майже професійно накладала і знімала шви.

Часом жартувала. Найбільше переймалась за власний вигляд. Я досі не розумію, навіщо їй хірургія.

Тимофій був найспокійнішим. І найнебезпечнішим у хорошому сенсі. Такі люди не привертають уваги.  Не сперечаються. Не жартують надто голосно. Не намагаються комусь щось довести. Вони просто працюють. Саме тому через кілька років зазвичай стають хорошими лікарями. Бо в медицині виграє не той, хто найяскравіший. А той, хто щодня робить свою роботу трохи краще, ніж учора.

І була Ася. Тут усе було складніше. Значно складніше. Я дивився на неї під час обходів і бачив те саме, що бачили інші. Молодого інтерна. Перспективного. Але я також бачив те, чого не бачив більше ніхто.

Я бачив жінку, яка засинає, поклавши голову мені на плече. Я бачив маму, яка щовечора читає казки нашій доньці. Я бачив людину, яку кохав настільки сильно, що іноді самому ставало страшно.

Колись я думав, що знаю, що таке кохання. Насправді ні. До Асі в моєму житті було багато жінок. Красивих. Розумних. Цікавих. Іноді дуже цікавих. Я зустрічався, іноді закохувався, розлучався. І кожного разу був упевнений, що все нормально. Поки не зустрів її.

Тоді раптом виявилося, що все попереднє було лише чернетками. А вона стала остаточною версією. Єдиною. Тією самою.

І найсмішніше, що досі іноді дивлюся на неї й не можу зрозуміти, як мені так пощастило опинитися в новорічну ніч в тому клубі. А потім згадую Надійку. І розумію, що пощастило ще більше.

Народження доньки змінило мене сильніше, ніж я готовий був визнавати. До неї я вважав себе щасливим. Після неї зрозумів, що просто не знав справжнього значення цього слова. Надійка була окремим дивом. Окремим всесвітом. Іноді достатньо було побачити, як вона біжить до мене після садочка, щоб забути найгірший день у лікарні.

Саме тому завжди я поспішав додому. До них. До своїх дівчат. Точніше, на сусідню вулицю, де біля кав’ярні забирав Асю і ми разом їхали в садочок за Надійкою, якщо наші графіки співпадали. Хоча це й ставалось кілька разів на тиждень. Так мало бути й сьогодні. Я вже відпустив всіх інтернів, крім Михайла ( в нього нічна) і почав перевдягатися.

Але сьогодні день вирішив, що відпочинок мені поки не належить.

— Ігоре Романовичу.

Я підняв голову. У дверях стояла Зимова. І виглядала підозріло задоволеною. Це ніколи не означало нічого хорошого.

— Так?

— Ходімо. Познайомлю вас із новою керівницею лабораторії.

Я важко зітхнув і підвівся.

І навіть не підозрював, що за кілька хвилин побачу привид із власного дитинства.

Я зайшов до конференц-зали й мало не врізався в рудий ураган.

— Коваленко!

Не встиг я нічого сказати, як мене вже міцно обійняли.

— От халепа, — автоматично відповів я.

— Сам ти халепа!

Дарина відсторонилася, тримаючи мене за плечі, ніби перевіряла, чи справжній. А потім без жодних вагань поцілувала в щоку.

Я не стримав усмішки. Минуло років десять. Може, навіть більше. Але Дарина зовсім не змінилася. Те саме хвилясте руде волосся. Ті самі живі очі. Той самий талант створювати хаос навколо себе буквально за кілька хвилин.

— Я рада, що змогла Вам догодити, нарешті, — сухо констатувала Зимова. І суворо продовжила. — Дарина Сергіївна закінчила факультет медичної біохімії. Останні роки працювала керівницею клінічної лабораторії в Німеччині.