Розділ 6

Ася

Додому я повернулась абсолютно розбитою. Не фізично навіть. Морально. Хоча, фізично також.  Я тихо зачинила двері квартири й сперлась лобом об стіну. І майже одразу почула тупіт маленьких ніг.

— Маааама!

За секунду Надійка вже врізалась у мене на повній швидкості і обійняла. Одразу за нею гордо йшов Янгол.

— Обережно, сонце, — втомлено засміялась я, підхоплюючи її на руки.

— А ти чого сумна?

Діти завжди помічають занадто багато.

— Просто втомилась.

З кухні одразу долинув голос Ігоря:

— Я вас чекаю.

— Біжимо

Я зайшла на кухню — і мало не померла від запаху. Щось томатне. Пряне. Тепле.

Ігор стояв біля плити в домашній футболці, помішуючи щось у сковорідці.

І от як мозок мав нормально реагувати на людину, яка кілька годин тому жорстко розносила інтернів, а зараз спокійно готує пасту?

— Привіт, кохана — тихо сказав він, глянувши на мене.

— Привіт.

Його погляд одразу став уважнішим. Небезпечно уважним. Бо він занадто добре мене знав.

— Руки мила?

— Ігор.

— Це хірургія.

— Так, тату, — пробурмотіла я.

Він тихо засміявся.

А потім підійшов ближче й дуже швидко поцілував мене ніжно але швидко. Так, щоб Надійка не влаштувала допит про “фу, ви знову”.

—Вечеря майже готова.

І тільки тоді зовсім тихо додав:

— Я швидко переодягнусь та повернусь.

Вечеря пахла томатами, базиліком і чимось ще невловимо домашнім.

Я сиділа за столомі вперше за весь день відчувала, як напруга потроху відступає.

Переді мною стояла тарілка пасти. Перед Ігорем — така сама. Надійка ж старанно намотувала спагеті на виделку з таким зосередженим виглядом, ніби проводила складну хірургічну операцію.

— Ну, як пройшов день у садочку? — запитала я.

Цього питання виявилося достатньо.

Надійка миттєво ожила. І почала переповідати усе, починаючи від того, як Ігор її завіз. При цьому не забувала їсти спагеті, тому кілька раз довелося її поправляти і нагадувати, що говорити з набитим ротом негарно, до того ж небезпечно.

Воно дожовувала і продовжувала історію.

— А ще я сьогодні лікувала Янгола.

Ми з Ігорем одночасно підняли голови.

— А що з ним сталося? — абсолютно серйозно поцікавився Ігор.

Надійка важливо відклала виделку.

— Він був дуже хворий.

— Наскільки хворий?

— Дуже.

— Це серйозний діагноз, — задумливо кивнув Ігор.

Я вже ледь стримувала усмішку.

— І як ти його лікувала? – поцікавилась я

— Уколом. – на знак доказу, вона принесла свою медичну валізку, яку їй подарували її улюблені хрещені, Сашко та Наталка. — І таблетками. Але вони не допомагали.

— Складний випадок, — погодився Ігор.

— Потім я дала йому цукерку.

В цій же валізці Надійка завжди тримала кілька цукерок.

— І він одразу одужав.

— Колего, — звернувся Ігор до доньки таким самим тоном, яким сьогодні говорив з інтернами. — Прошу занотувати новий клінічний протокол.

Я пирхнула в тарілку. Ми обидва засміялися. Я дивилася на них і відчувала, як усередині стає тепліше. Ще годину тому мені здавалося, що я провалила все, що тільки можна.

А зараз сиділа за столом із двома найулюбленішими людьми у світі й слухала історію про диво-цукерку, яка врятувала кота. І чомусь саме це повертало мені рівновагу.

Після вечері я зібрала зі столу та помила посуд, а Ігор і Надійка тим часом уже тягнула з полиці коробку з пазлом.

Тепла вода шуміла, тарілки поступово зникали в сушарці, а з вітальні долітали голоси.

— Тату, ти неправильно.

— Я ще навіть не почав.

Я посміхнулася сама до себе.

Коли закінчила з посудом і прийшла до вітальні, вони вже сиділи на підлозі серед десятків розкиданих деталей.

Пазл виявився величезним. Якийсь казковий замок із драконами, єдинорогами та підозрілою кількістю рожевого кольору.

— Це точно дитячий пазл? — поцікавився Ігор.

— Так.

— Чому тоді я нічого не можу знайти?

— Бо ти старий. У садочку казали, що старі люди погано бачать.

Я аж закашлялася від сміху. Ігор повільно повернув голову до доньки.

— Мені лише сорок, майже.

— Старенький.

Він театрально закотив очі.

За наступні пів години ми зібрали приблизно третину пазла, двічі загубили шматочки, один раз знайшли їх під диваном і ще тричі сперечалися, хто саме їх туди загнав.

Надійка впевнено звинувачувала батька. Ігор звинувачував гравітацію. Я просто сміялася.

Надійка заснула близько дев’ятої. Ми вкладали її разом. Точніше, Ігор читав казку, а я лежала поруч і в якийсь момент зрозуміла, що майже засинаю швидше за дитину.

Коли Надійка нарешті заснула, ми тихо вийшли з кімнати. На кухні горіло лише маленьке тепле світло над столом.

За вікном давно стемніло. Квартира стихла. І тільки тепер я зрозуміла, наскільки втомилась.

Ігор мовчки поставив переді мною чашку чаю. Мого. Трав’яного. З лимоном та медом.

— Дякую. Ти найкращий.

— Ти сьогодні добре трималась, — тихо сказав він.

Я фиркнула.

— Я не помітила очевидного. Зимова мене вже подумки поховала, як лікаря. Вона мене ненавидить.

— Зимова морально ховає всіх.

— Ти її погляд бачив?

— Це її нормальний погляд.

Я знову тихо засміялась.

— Не бери близько до серця. Ти найкраща в світі дружина і мати, і лікар вийде не гірший.

А тоді встав, підійшов ближче й сів навпочіпки поруч із моїм стільцем. Його руки м’яко лягли мені на коліна. І подивився мені прямо в очі.

— Ти з усім впораєшся.

Спокійно. Впевнено. Без жодного сумніву. Наче це просто факт.

Я дивилась на нього й відчувала, як усередині поступово стає тихіше. Безпечніше.

І раптом я засміялась.

— Навіть не скажеш, що я завжди можу просто насолодитись життям вдома, а світ, хоч і втратить геніального лікаря, але переживе?