Розділ 5

Ася

До кінця першого робочого дня я вже починала розуміти, чому лікарі так багато п’ють кави.

Бо людський організм фізично не створений для того рівня стресу, який дає хірургія.

Мій другий день у клініці почався о шостій сорок ранку біля поста медсестер, де я стояла з блокнотом у руках і намагалася не виглядати людиною, яка зараз втратить свідомість від кількості нової інформації.

Дарма.

Судячи з погляду старшої медсестри — виглядала саме так.

— Інтерни? — сухо уточнила вона, переглядаючи нас поверх окулярів.

— Так, — майже хором відповіли ми.

— Це видно.

Михайло тихо кашлянув у кулак, приховуючи сміх.

Старшу медсестру звали Галина Петрівна, і вона виглядала саме як людина, яка може одним поглядом змусити молодого лікаря переоцінити всі свої життєві рішення.

Невисока. Сувора. Ідеально зібране волосся. Бездоганно випрасуваний халат.

І той особливий тон голосу, після якого автоматично хочеться перепросити навіть за те, чого ти ще не зробив.

— Значить так, — продовжила вона. — Через десять хвилин ранковий обхід. Якщо хтось із вас переплутає палати, пацієнтів чи документацію — виживати будете самостійно. Я рятувати не стану.

— Обнадійливо, — пробурмотів Тимофій.

Міша тихо фиркнув.

Я сильніше стиснула ручку. Навколо все рухалось занадто швидко. Медсестри. Каталки. Лікарі. Телефони. Чужі прізвища. Історії хвороб. Призначення.

Після університету лікарня виявилась не “трохи страшнішою”. Вона виявилась абсолютно іншим світом.

— Асю.

Я різко підняла голову.

Ігор стояв за кілька кроків від нас, переглядаючи планшет із документацією.

Зібраний погляд.Абсолютно спокійне обличчя.

Жодного натяку на чоловіка, який сьогодні вранці цілував мене на кухні, поки Надійка протестувала проти раннього підйому.

— Ви сьогодні ведете шосту палату, — рівно сказав він. — Історії хвороб уже мали переглянути.

— Так.

— Добре.

І все. Жодної усмішки. Жодного “ти впораєшся”. Нічого. Чомусь саме це нервувало найбільше.

— Михайле, — спокійно продовжив Ігор. — Якщо ви ще раз прийдете у відділення без нормального халата — підете додому перевдягатись.

Міша глянув на свій трохи пом’ятий халат.

— Він чистий.

— А ще він виглядає так, ніби ви в ньому спали десь в коридорі. Сперечатимемось далі?

— Зрозумів. – Михайло насупився і опустив голову.

— Вікторіє, де ваші рукавички?

Віка завмерла.

— Я… зараз візьму.

— Ви мали взяти їх до початку обходу, а не після.

Тиша.

— Це базові речі. Якщо ви не готові до роботи — скажіть одразу. Бо витрачати час на такі дрібниці – не готовий я. Більше до цього не повертаємось, інакше попрощаємось.

— Готова, — швидко відповіла вона.

Ігор не кричав. Не принижував. Навіть голос не підвищував. Але від тон був такий, що ніяково стало навіть мені. І хоча, одна із медсестер, що працює тут давно, намагається переконати нас, що це він ще дуже лагідний до нас – віриться в це важко.

— За мною, — коротко сказав він.

І ми рушили коридором. Перші хвилини обходу я трималась виключно на адреналіні. Шоста палата. Післяопераційний стан. Дренаж. Температура. Тиск. Призначення. Аналізи.

Я старанно записувала все, що говорив Ігор, але інформації було стільки, що мозок починав перегріватись.

— Асю Сергіївно, — раптом звернувся він до мене прямо посеред палати. — Який антибіотик отримує пацієнт?

Я завмерла лише на секунду. Невелику. Але цього вистачило.

— Цефтріаксон… двічі на добу.

— Дозування?

Я знала це. Знала. Ми буквально п’ять хвилин тому дивились призначення. Але в голові раптом стало порожньо.

— Грам… — почала я. — Тобто…

Пауза затягнулась. Ігор дивився на мене абсолютно спокійно. Без злості. Без роздратування.

— Два грами, — тихо підказав Тимофій.

— Дякую, — видихнула я.

Ігор перевів погляд на нього.

— Тимофію Володимирович, не переймайтесь, вас я запитаю.

— Вибачте.

Спокійно. Рівно. Без жодної емоції. Але щоки в мене все одно запалали. Він коротко кивнув і пішов далі. І найгірше — це навіть не було несправедливо. Бо я справді мала це знати.

Міша переплутав результати аналізів двох пацієнтів — і отримав настільки холодний погляд від Ігоря, що навіть перестав жартувати. І хоч, технічно – це помилка лабараторії, де досі не вистачає працівників – ми маємо слідкувати за цим.

Віка неправильно назвала дозування знеболювального. Ми вийшли з палати.

— Ви зараз серйозно? — вперше за весь ранок голос Ігоря став жорсткішим. — Ви збираєтесь працювати в хірургії й не пам’ятаєте базових дозувань?

— Я пам’ятаю.

У коридорі стало тихо.

Я бачила, як Віка сильніше стиснула планшет. І мені стало її страшенно шкода.

Але водночас…

Я розуміла Ігоря.

— Виправтесь, — коротко сказав він. — Інакше ви довго тут не протримаєтесь.

Віка лише кивнула. Обхід продовжився.

А ще через кілька палат мене зупинила Зимова Ірена Володимирівна.

— Анастасіє Сергіївно, підійдіть.

— Так?

Вона простягнула мені історію хвороби.

— Прочитайте призначення пацієнта й скажіть, що вас тут насторожує.

Я опустила погляд на листок.

Тиск. Антибіотики. Післяопераційний стан. Знеболення. Я перечитала ще раз. І ще.

Грамування правильні. Життєві показники в нормі для цієї ситуації. Дослідження зроблені вчасно.

Нічого критичного я не бачила.

— Я… не впевнена.

— Це я вже зрозуміла. Ваш вердикт.

Спокійно. Холодно. Майже беземоційно.

Вона чекала відповіді. Я знову і знову ковзала попаперах. Але в голові була суцільна каша за ці два дні.

— Вікторіє, може ви спробуєте? – вона передала документи Віці.

Та переглянула, але продовжувала мовчати. Ігор глянув у папери краєм ока.