Розділ 4

Ігор

Двері за Асею тихо зачинились.

Я ще кілька секунд дивився їй услід, хоча давно бачив лише порожній коридор крізь скляну вставку в дверях.

А тоді повільно видихнув. Тільки зараз. Бо поки вона була поруч — не дозволяв собі.

Я знав Асю достатньо добре, щоб помітити кожну дрібницю: як вона занадто міцно стискала ручку під час наради, як випрямляла спину щоразу, коли нервувала, як намагалася виглядати спокійною, хоча всередині в неї явно був повний хаос.

Саме тому я не сказав їй про кураторство одразу. Не тому, що хотів приховати.

Думатиме, що всі вирішать, ніби вона тут “по блату”. Що будь-яка її помилка автоматично стане ще помітнішою. Що хтось вирішить, ніби їй щось пробачають.

Хоча реальність була майже протилежною. Я занадто добре знав систему.

Дружина завідувача — це не привілей. Це мішень.

Особливо в колективі, де половина людей тільки й чекає нагоди знайти слабке місце. І так було не завжди.

У нас був чудовий колектив, але реформа в клініці потягнула не лише нове обладнання, але й нові кадри. І більша частина персоналу змінились.

Я сперся руками об стіл і на секунду заплющив очі.

Саме тому я уже подумки був готовий гризти горлянки всім, хто хоча б спробує ставитися до неї несправедливо.

І водночас — вимагати від неї більше, ніж від інших.

Бо інакше не можна. І саме тому, так легко погодився зберегти наш шлюб в таємниці настільки довго, наскільки це можливо.

Ася сильна.

Значно сильніша, ніж сама про себе думає.

Але хірургія — це така прекрасна професія, яка однаково легко ламає і слабких, і сильних.

Іноді просто по-різному.

Я пам’ятав свій перший рік. Перші операції, після яких тряслись руки. Перший момент, коли раптом усвідомлюєш: помилки тут не виправляють перездачею.

Перша смерть.

Тут вони залишаються з тобою. Назавжди. Саме тому я зараз переймався. Значно більше, ніж показував.

Хоча ні.

Якби Ася трохи уважніше дивилась на мене під час наради — вона б усе одно зрозуміла. Вона занадто добре мене знає.

Я коротко всміхнувся, згадавши її обличчя, коли Роман Андрійович оголосив мене куратором.

Боже.

Вона тоді мало не вбила мене поглядом. І водночас ледве стримувала усмішку.

Моя дівчинка. Навіть зараз. Після всіх цих років.

Я машинально поправив бейджик і перевів погляд на порожні стільці.

Інтерни.

Якби мені дали вибір — я б цим не займався. Не тому, що не люблю вчити. Але виключно коли людина справді хоче вчитись.

Але кураторство — це завжди відповідальність не тільки за знання, а й за чужі дурниці. А дурниць інтерни роблять багато. Дуже багато.

Тимофій Тищенко мені подобався.

Нервовий, балакучий, іноді хаотичний — але розумний. У нього хороший мозок. І головне — є страх. Правильний страх. Не панічний, а той, який не дає розслабитись там, де не можна.

Такі зазвичай виростають у нормальних лікарів, якщо правильно підготувати.

Вікторія Роніна – гарна дівчина.

Але вона – здається більше хвилюється за себе, ніж за будь-кого іншого. Відмітки в дипломі – бажають кращого. Загалом, не хотілося б на ній ставити хрест, але мені слабо вірилось, що вона закінчить інтернатуру. Скоріш за все втече.

Взагалі, вважаю, що їй варто було іншу спеціалізацію обрати. Не впевнений, що хірургія – це її.

Ася…

Тут я взагалі не міг бути об’єктивним.

І це дратувало.

Як чоловік — мені хотілось просто забрати її звідси додому, загорнути в ковдру й сказати, що їй не обов’язково проходити через усе це і обов’язково  працювати.

Але вона б мене за таке вбила. Надто вперта. І надто любить цю професію, хоча досі іноді вдає, ніби не заслуговує бути тут. Дарма.

Бо для мене, як інтерн, вона давно перестала бути просто “перспективною”. Я бачив, скільки вона працювала. Скільки ночей сиділа над конспектами. Як уперто тягнула себе вперед навіть тоді, коли втомлювалась настільки, що засинала з книжкою в руках.

Вона заслужила. Кожну свою оцінку. Кожен іспит. Кожною безсонною ніччю. Я це бачив.

Михайло…  Щось в середині неприємно задряпало

Я тихо видихнув крізь ніс.

От тут усе складніше. Малий не дурний. Взагалі ні. У нього хороша реакція, нормальні руки й достатньо мізків, щоб бути сильним лікарем.

Але він поки не сприймає медицину достатньо серйозно.

Занадто багато жартує. Занадто легко ставиться до речей, до яких не варто.

І я поки не розумію — це просто спосіб ховатись за гумором чи справжня легковажність.

Сподіваюсь, перше. Бо другого хірургія не пробачає.

І окремо мене дратувало те, що саме я тепер мав за ним наглядати.

Геніальне рішення. Просто чудове. Особливо якщо врахувати, що ми навіть не були нормальною сім’єю.

Ми з Мішою майже не росли разом. Не дружили. Не сварились. Ми існували десь паралельно.

Кілька сухих дзвінків на рік і ледве десяток зустрічей за все життя

— оце й усі “братні стосунки”.

Сумно, хоча в цьому і моя провина є. Навіть якщо спробувати налагодити контакт, звісно за межами клініки, тепер, коли він поруч. Не знаю. Як правильно бути йому братом після стількох років дистанції.

Занадто багато часу втрачено. Занадто багато речей залишились десь посередині між образою, мовчанням і байдужістю.

І знову ж таки, батько коли це влаштував - просто поставив перед фактом. Бісить.

Хоча сьогоднішній ранок узагалі перевершив мої очікування.

Особливо після появи Зимової.

Я досі не до кінця звик до думки, що вона тепер головна лікарка.

Хоча, якщо чесно, здивування викликало навіть не її призначення.

А те, що всі навколо були впевнені, ніби це місце хочу я.

Мені справді пропонували. Неофіційно.  Обережно. Через “ви давно тягнете відділення”, “колектив вас підтримає”, “треба подумати про кар’єрний ріст”.