Розділ 3

Ася

Нарада закінчилась приблизно через сорок хвилин, але мені здалося — минула ціла вічність.

За цей час нам встигли пояснити систему чергувань, правила доступу до операційних, порядок документації, внутрішні протоколи, графіки обходів і ще приблизно сотню речей, половину з яких мій мозок зараз відмовлявся нормально сприймати через рівень стресу.

Я старанно робила нотатки, хоча насправді більше спостерігала.

За Ігорем.

Це було дивне відчуття — бачити його таким.

Вдома він міг сонно бурчати зранку, красти в мене сирники прямо зі сковорідки, засинати на дивані разом із Надійкою під мультики й обіймати мене серед ночі так, ніби навіть уві сні боявся відпустити.

А тут…

Тут він був зовсім іншим.

Спокійним. Зібраним. Рішучим. І навіть жорстким у тих моментах, де це було потрібно.

І найгірше — йому це неймовірно пасувало.

— Ваші графіки будуть у старшої медсестри до кінця дня, — рівно говорив Ігор, переглядаючи якісь документи. — Чергування ніхто не пропускає. Якщо захворіли — попереджаєте завчасно, а не за п’ять хвилин до зміни.

— А якщо помер? — тихо уточнив Міша.

Віка пирхнула в кулак.

Ігор навіть не підняв погляду.

— У такому випадку бажано надати довідку. Здається, я попереджав щодо дурних питань. Ще питання є?

Тимофій обережно підняв руку.

— А інтернам дозволяють бути присутніми на складних операціях?

— Якщо нормально працюватимете — дозволяють, — спокійно відповів Ігор. — Якщо ні — максимум, що побачите, це коридор біля операційної.

— Мотивуюче, — пробурмотів Міша.

— Це хірургія, а не гурток за інтересами, — сухо відповіла Зимова.

І знову настала тиша.

Я краєм ока помітила, як Віка випросталась ще рівніше.

Ірена Володимирівна взагалі мала талант напружувати простір самою своєю присутністю. Вона майже не підвищувала голос, не робила різких рухів, але поруч із нею автоматично хотілося перестати кліпати зайвий раз.

Вона закрила теку з документами й підвелась.

— На сьогодні достатньо. Старші лікарі покажуть вам відділення. До роботи приступаєте одразу. І ще одне.

Погляд холодних сірих очей ковзнув по нас.

— У цій лікарні не існує “улюбленців”, “зв’язків” чи “особливого ставлення”. Ваші результати — єдине, що має значення. Зберігайте робочу дисципліну.

На секунду мені здалося, що вона дивиться прямо на мене. Чи я вже просто себе накручувала.

— Вільні.

І ніби по команді всі почали ворушитися, збирати блокноти, телефони.

Напруга трохи розсіялась.

— Якщо я переживу цей день, — тихо сказала Віка, нахиляючись до мене, — ввечері хочу щось алкогольне й дуже шкідливе.

— Підтримую, — одразу погодився Міша.

— Михайле, — абсолютно спокійно озвався Ігор.

Міша завмер.

— Так, Ігоре Романовичу?

— Якщо вся твоя енергія сьогодні піде в жарти — я знайду тобі дуже багато паперової роботи.

— Зрозумів. Мовчу. Я — сама дисципліна.

— Не схоже.

Ми з Вікою ледь стримали усмішку.

— Ігоре Романовичу, — раптом озвалась Ірена Володимирівна, вже біля дверей. — Зайдіть до мене за десять хвилин.

— Добре.

Вона коротко кивнула й вийшла з кімнати.

Роман Андрійович залишив свої контакти і сказавши, що ми можемо розраховувати на його допомогу і підтримку попрощався.

І тільки після цього атмосфера остаточно перестала нагадувати допит.

— Ну все, — видихнув Тимофій. — Я вже хочу назад в університет.

— Пізно, — співчутливо сказав Міша. — Тепер ми офіційно дорослі й нещасні.

— Говори за себе.

— Я говорю за всіх.

Ігор закрив папку й нарешті підняв на нас погляд.

Спокійний. Уважний. Професійний.

— Так. Ви троє — у друге відділення, — сказав він, дивлячись на Віку, Тимофія й Мішу. — Старша медсестра все покаже. Анастасія Сергіївна, залиштесь на хвилину.

За хвилину кімната спорожніла. І щойно двері зачинились, я повільно перевела погляд на чоловіка.

Кілька секунд ми просто мовчки дивилися одне на одного.

— Чому ти не сказав, що будеш куратором.

— Технічно ти не питала.

Він ледь усміхнувся.

Ледь-ледь. Але я все одно помітила.

— Ти сердишся?

Я видихнула й сперлась стегном об край столу.

— Трохи.

— Справедливо.

Я примружилась.

— Ти давно знав?

— Приблизно тиждень.

— ТИЖДЕНЬ?!

— Ась…

— І мовчав?!

— Ти б нервувала більше.

— Звичайно, нервувала б!

— Але нічого б не змінилось.

І найгірше — він мав рацію. Я роздратовано видихнула.

— Ненавиджу, коли ти логічний.

Він тихо засміявся й підійшов ближче.

Повільно. Спокійно.

— Іди сюди.

— Ігор…

— Тут нікого немає.

— Це поки що.

Але все одно підійшла. Бо я взагалі ніколи не вміла нормально йому опиратись. Його руки м’яко лягли мені на талію, притягуючи ближче. І в ту ж секунду вся ця лікарня, інтернатура, нерви й страхи ніби трохи відсунулись убік.

— Знаєш, що найсмішніше? — тихо спитав він. — Ми зараз поводимось як підлітки, які ховаються від викладачів.

Я не стримала усмішки.

— Це ти винен.

— Абсолютно.

— Ти неможливий.

— Але коханий. І це взаємно.

— Теж правда.

Я тихо засміялась, а тоді сама потягнулась до нього.

Поцілунок вийшов коротким. Ніжним. І таким рідним, що в грудях одразу защеміло.

Ігор легко торкнувся лобом мого чола й на секунду заплющив очі.

Після цього в мене просто не залишилось сил сперечатись.

Я тільки видихнула й усміхнулась.

— Мені час йти

— На жаль.

— Я вже подумала, що ти суворий куратор.

— Я багатогранний. Але на тебе, я не вмію сердитись.

Він тихо засміявся й відпустив мене.

А тоді знову став серйознішим. Майже миттєво.