Розділ 2

Ася

Біля входу в клініку мене вже чекала Віка.

— О. Нарешті. Я думала, тебе чоловік не відпустив.

— Дуже смішно.

Віка примружилась, ковзнувши поглядом по моїй руці.

— Ну або наречений. Або хтось дуже серйозний. Бо ця каблучка явно не “сама купила”.

— Віко… ну ми ж вже говорили про це.

— Та мовчу я, мовчу. Просто цікаво.

— Цікавість колись тебе погубить.

— Але не сьогодні.

Я тільки фиркнула.

Не те щоб я щось приховувала від друзів чи одногрупників. Просто навчання й особисте життя завжди існували ніби окремо. В університеті я була просто Ася — студентка, яка іноді запізнювалась на пари, пила чай літрами й панікувала перед модулями.

Вдома — кохана дружина й найкраща мама, звичайно, не з моїх слів. Але все абсолютно взаємно.  І мені чомусь дуже хотілось, щоб так залишалось хоча б ще трохи. Навіть Соломія Сидорівна, не перестає повторювати: «Щастя любить тишу». А її слова, повірте, не просто балачки.

А ще, незважаючи на, те що для оточуючих я часто була самою досконалістю, без жодних недоліків. Певний, хоч і мізерний відсоток, власної недосконалості залишався, мабуть від народження. Адже бажання стати лікарем не було моєю дитячою мрією. У мене не було красивих історій про “покликання з п’яти років”. Швидше навпаки — медицина прийшла в моє життя разом з Ігорем. Спочатку як захоплення ним самим, потім як цікавість, а згодом — як щось значно більше.

Ігор ніколи не тиснув. Але завжди був поруч. Пояснював. Направляв. Допомагав розібратись у складному. Міг серед ночі сидіти зі мною над атласом або слухати мої панічні монологи перед іспитами.

І я була вдячна йому за це до неможливості.

А потім починала думати про те, що не в усіх є така підтримка.

Що інші справляються самі. Без хірурга вдома. Без людини, яка вірить у тебе навіть тоді, коли ти сама в себе не віриш.

І від цього всередині з’являлось дивне відчуття провини. Ніби всі мої успіхи — не до кінця мої.

Можливо, саме тому сьогодні мені так сильно хотілось зайти в ту лікарню самій. Без “дружини Коваленка”. Без поблажок. Без тіні за спиною.

Просто Ася. І цього мало вистачити.

Ми саме зайшли в клініку, як саме побачили Михайла, який стояв біля кавового автомату з двома стаканчиками кави.

Високий, темноволосий, у трохи пом’ятій чорній футболці, із розстебнутими верхніми ґудзиками та спокійним, майже сонним поглядом. Міша виглядав серйозним рівно до моменту, поки не відкривав рота.

— Ваш лате, принцесо, — повідомив він, простягаючи Віці каву.

— Обожнюю тебе, — одразу сказала Віка.

— Я знаю.

— Самозакоханий.

— Просто об’єктивний.

— Це теж правда, — погодилась я.

Невелика кімната для нарад на третьому поверсі була вже майже заповнена. Не конференц-зал — радше велика ординаторська: світлі стіни, довгий стіл посередині, кілька рядів стільців, старий кондиціонер під стелею й запах кави, паперу та нових халатів.

Нас було четверо: я, Вікторія Роніна, Михайло Коваленко та Тимофій Тищенко, хто за розподілом потрапили в найкраще хірургічне відділення міста. Ще двоє з нашого університету потрапили в цю саму клініку в гінекологію, але це в іншому крилі, тому там буде своя нарада.

Ми з Вікою й Мішею сіли ближче до вікна. Поруч майже одразу примостився Тимофій — наш одногрупник, який знав усі новини швидше, ніж деканат.

— Кажуть, нова головна лікарка — монстр, — пошепки повідомила Віка.

— Чудово, — видихнула я. — Обожнюю монстрів до восьмої ранку.

— Ірена Володимирівна Зимова, — важливо промовив Тимофій. — Найкращий психолог міста і доктор психологічних наук. Дуже жорстка.

— Це ти звідки знаєш?

— Я вмію користуватись інтернетом.

Міша фиркнув.

— Тіма, ти одного разу знайдеш в інтернеті власну смерть.

— Кажуть, вона інтернів доводить до сліз, а їй все сходить через її геніальність. А ще вона не терпить тупих людей.

І саме в цей момент двері відчинились.

У кімнаті стало тихо настільки різко, ніби хтось вимкнув звук.

Першою зайшла вона.

Ірена Володимирівна Зимова виглядала саме так, як могла б виглядати людина з прізвищем Зимова.

Холодна. Зібрана. Ідеально пряма спина.

Світле волосся вкладене в сучасне каре, темно-синій костюм, тонкі срібні сережки й погляд людини, яка бачить тебе наскрізь ще до того, як ти відкрив рот.

Вона не була лякаючою в прямому сенсі.

Гірше.

Вона була з тих людей, поруч із якими автоматично хочеться випрямити спину й перестати дихати голосно.

Слідом за нею зайшов Роман Андрійович — ректор, куратор від університету. Добрий, трохи втомлений чоловік, якого всі любили ще з університету за нормальне ставлення до студентів.

А потім до кімнати зайшов Ігор.

І я мало не перестала дихати.

Темна сорочка, спокійний, абсолютно незворушний вираз обличчя й той самий погляд, від якого в мене колись підкошувались ноги.

Ніби нічого не змінилось. І водночас змінилось усе. Бо тут він був не “мій Ігор”.

Тут він був Ігор Романович Коваленко. Хірург. Людина, яку поважали у всій лікарні..

Так, стоп. І, судячи з усього, ще й наш куратор.

Я повільно перевела на нього погляд, намагаючись не видати емоцій.Серйозно?

Ні, я знала, що проходитиму інтернатуру на базі його відділення. Ми говорили про це вдома, жартували, що будемо інколи бачитися в коридорах чи перетинатися на обходах.

Але про те, що він буде куратором інтернів, Ігор чомусь скромно промовчав. Але ж не міг не знати.

І тепер у мене всередині змішалось одразу все: здивування, роздратування, нерви, і абсолютно дурне “Боже, як же це класно”.

Це не лякало мене.

Навпаки.

Просто тепер зберегти наш шлюб у таємниці стане разів у десять складніше.

— Доброго ранку, — рівно сказала Зимова. — Вітаю вас у клініці. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що інтернатура — це не продовження університету. Тут ваші помилки мають наслідки.