Розділ 1

Ася

Я не спала майже всю ніч.

Не через страх. Точніше — не тільки через нього.

Просто сьогодні починалося щось занадто велике, щоб мозок погодився спокійно вимкнутись о другій ночі. Ординатура. Хірургія. Перша справжня робота, де ніхто не буде дивитися на тебе як на “ще одну студентку”.

Тепер або ти вмієш — або ні.

А ще я вперше за довгий час так нервувала через те, що вдягнути.

— Ти серйозно? — сонно пробурмотів Ігор, лежачи обличчям у подушку. — Ти лікар. Тебе все одно сховають під халат.

— А якщо халат сидітиме погано?

Так-так не про це має думати інтерн в перший день, але я нервую. Мені можна молоти дурниці.

— Ась…

Я обернулась до нього й примружилась.

— Це важливо.

— Надзвичайно, — абсолютно серйозно кивнув він, навіть не відкриваючи очей. — Особливо в операційній. Пацієнт перед наркозом обов’язково оцінить твій лук.

Я жбурнула в нього рушником.

Він засміявся тихо, хрипко після сну, і нарешті підняв голову. Волосся скуйовджене, погляд сонний, футболка перекошена — і як у такому стані людина все одно примудряється виглядати небезпечно красивою?

— Іди сюди.

— Я запізнюсь.

— У тебе сорок хвилин.

— Тридцять сім.

— Тим більше.

Я підійшла ближче, і він одразу обійняв мене за талію, притягуючи між своїх колін.

— Тремтиш, — тихо сказав він.

— Не тремчу.

Я видихнула й притулилась лобом до його плеча.

Так. Тремтіла.

— Раптом я розгублюсь?

— Ти закінчила універ з відзнакою.  І взагалі, ти – найкраща. У всіх сенсах цього слова.

— Раптом знань недостатньо?

— Недостатньо буде завжди.

— Дуже підтримав.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Хороший хірург — не той, хто не боїться. А той, хто боїться й усе одно заходить в операційну.

Я пирхнула.

— Це ти зараз красиву цитату придумав?

— Ні. Вкрав у якогось старого професора років десять тому.

— Злодій.

— Але тобі ж сподобалось.

На це я вже нічого не відповіла. Просто поцілувала його швидко, в неголену щоку, і пішла збиратись далі, бо якщо залишусь поруч ще хоча б на п’ять хвилин — точно запізнюсь.

А запізнитись у свій перший день інтернатури я не могла.

Саме тому з самого ранку носилась кухнею швидше, ніж зазвичай, поки Ігор абсолютно спокійно сидів за столом із Надійкою на руках і спостерігав за моєю панікою.
Я вже поклала на стіл сирники з фруктами, навіть встигла зробити веселу мордочку, для Надійки. Адже в неї теж особливий день – останній рік в садочку. Наступного року – вона вже піде в школу.

— Ась, ти зараз прожжеш поглядом кавоварку.

— Не заважай - відмахнулась я і продовжила.

Він тільки тихо засміявся.

Щоранку я робила йому каву сама — міцну, з корицею, кардамоном, легким ароматом ванілі й ще кількома інгрідієнтами, які тримала в секреті. На кухні одразу ставало тепло й затишно від цього запаху. Ігор казав, що через цю каву готовий пробачити мені майже все.

Сама ж я пила чай. Трав’яний з лимоном, бо після кави в мене тремтіли руки, а сьогодні вони й без того були не дуже стабільні.

Надійка сонно притискалась до Ігоря, сховавши обличчя десь у нього на плечі, а він машинально гладив її по спині, навіть не відриваючись від чашки. І в таких дрібницях завжди було щось, від чого в мене стискалось серце. Вони обоє були моїм домом. Найспокійнішим, найтеплішим місцем у світі.

— Я можу тебе підвезти, — ніби між іншим сказав Ігор.

Я завмерла.

Бо лише вчора дізналась, що проходитиму інтернатуру саме на базі його відділення.

Доля явно вирішила розважитись.

— Не варто, — повільно відповіла я. — Я сама.

Ігор підняв брову.

— Сама? Нам якщо що по дорозі. – він пирхнув.

— Я знаю, я хотіла попросити… будь ласка, не кажи нікому, що ми одружені.

— Жорстоко. А я вже хотів ходити коридорами й розповідати всім, яка ти в мене прекрасна.

— Ігор.

— І цілувати тебе біля ординаторської.

— Ігор!

Він тихо засміявся, а я відчула, як починаю червоніти.

Кілька секунд він мовчав, а потім лукаво подивився.

— Тобто ти соромишся чоловіка?

— Ігорю, звичайно ні.

— Я просто уточнюю.

— Не хочу, щоб на мене дивились як на “дружину Коваленка”.

Він тихо хмикнув, але сперечатись не став.

— Розумно. Але вимоги будуть однакові, не зважаючи на статус.

— Саме цього я і хочу. Будь ласска.

Ігор зрештою підняв руки в капітуляції.

— Добре. Один поцілунок — і домовились.

Я підозріло примружилась.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, Анастасіє Сергіївно.

От же ж. Спеціально.

Він прекрасно знав, що мене дратує повне ім’я, особливо сказане цим його спокійним, майже насмішкуватим тоном.

— Зараз тобі буде поцілунок, — пробурмотіла я, підходячи ближче. — Ти жахлива людина.

— Але кохана.

Я нахилилась, збираючись швидко поцілувати його в щоку, але Ігор у останню секунду повернув голову, і замість щоки я потрапила прямо в губи.

Коротко. Тепло. І абсолютно нечесно.

Він уже ледь стримував сміх.

Я штовхнула його в плече, намагаючись не усміхатись, але було пізно.

Надійка, яка весь цей час серйозно спостерігала за нами, задумливо перевела погляд з мене на нього.

— Ви странні.

Ми з Ігорем переглянулись.

— Дякую, сонце, — одночасно відповіли ми.

І від цього Надійка закотила очі так по-дорослому, що я не витримала й розсміялась.

Він спокійно зробив ковток кави й додав:

— Надійку в садок я відвезу. А ти перестань так нервувати. Янголе, тебе ніхто не з’їсть.

Я глянула на нього поверх чашки чаю. І от як його не обожнювати ?