Пролог

Потім викликала таксі. Чотири коробки Дві валізи. Водій навіть допоміг усе занести. Я подякувала. Залишила чайові.

І ще кілька годин розкладала речі. Вперто. Механічно. Бо якщо зупинитися — доведеться думати. А думати не хотілося. Сьогодні я хотіла поставити крапку.

До клініки я приїхала після обіду. У коридорах було людно. Знайомо. Боляче. Я знайшла Ігоря в ординаторській.

Він був сам. Хоч без Дарини. Пощастило.

Підняв голову.

— Радий бачити вас … Анастасіє Сергіївно. Я хотів перепросити і повідомити, що буду радий, якщо ви продовжите проходити інтернатуру в нашому відділенні й надалі. Вашу заяву анульовано.

Я поклала ключі на стіл. Між нами. Маленький металевий предмет.І ціле життя.

— Я знаю, що тобі є де жити…

Голос звучав дивно. Наче чужий.

— Але це все ж твоя квартира. Це твої ключі, ти забув їх в той день. Свої поверну пізніше, коли перевезу залишок речей, але не переймайся без попередження не приходитиму.

Я говорила швидко. Аби не збитися і не передумати.

Він завмер.

— Давай поговоримо.

Я похитала головою.

— Ні.

Очі вже починали пекти.

— Я місяць намагалася поговорити.

Кожне слово дряпало горло.

— Більше не хочу.

Він підвівся. Я бачила. Він справді хотів щось сказати. Але було пізно. Занадто пізно.

— Я так сподівалася, що ти ….

Голос майже зірвався.

— Дуже сподівалася.

Сніг за вікном падав усе густіше. Наче світ поступово зникав у білій порожнечі.

Так само зникала і моя надія. Не різко. Не боляче. Повільно. Замерзаючи. Як озеро взимку. Спочатку тонка крига. Потім товща. Потім лід. І одного дня вже неможливо зрозуміти, що колись там була вода.

— Але тепер це вже не має значення.

Я ледве змусила себе продовжити.

— Я не хочу більше нікому нічого доводити.

Ігор дивився на мене мовчки. Так уважно. Так боляче. Що захотілося втекти просто зараз.

— Не знаю, як ти плануєш жити далі. Не знаю, що між тобою і Дариною. І не хочу знати.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Але коли вирішите одружитися...

Його обличчя різко змінилося. Наче я сказала щось неправильне. Але я вже не могла зупинитися.

— Подай на розлучення сам. Тоді хоча б один із нас поставить крапку. Він зробив крок уперед.

— Ася...

— І ще дещо.

Я ледве втрималася.

Ледь.

— Кіт. Янгол залишається з тобою.

На мить мені здалося, що зараз серце просто трісне. Як лід під ногами. Тихо. Без попередження. Без можливості врятуватися. Бо іноді любов не закінчується. І саме тому від неї так боляче відмовлятися.

Я розвернулася раніше, ніж він побачив сльози. І пішла до дверей. Не озираючись. Тому що якби озирнулася хоча б раз — могла не вистачити сил піти.