Глава 34. Рішення Шехзаде

Ранок настав швидше, ніж хотілося б, але він ніс вкрай теплі події. Здавалося, небеса і справді підтримували сьогодні закоханих або так розмістилися зорі на небі, однак, коли Шехзаде Джихангір оголосив своїй династійній родині про рішення одружитися з тією венеційкою, яка нещодавно стала його фавориткою, а перед тим — цілителькою, Хюррем Султан і Шехзаде Мехмет одразу підтримали його. Так само на його користь виступила Майсун Султан, яка одразу придушила наступ претензій Місяцеликої сестри. Падишах, що саме повернувся з полювання, довго хмурив брови, однак з любові до нещасного принца благословив нащадка і призначив день Нікяху перед самим походом. Він же і наказав своїй рудій Хасекі приготувати достатньо велике свято, а також оголосити по всій імперії про цю звістку. Пишніше святкування з волі Аллаха Володар призначив після походу, коли він і його армія повернуться з перемогою.

Зі щасливою звісткою, окрилений від радості, Шехзаде повертався у свої покої, де в блакитній оксамитовій сукні на нього очікувала кохана жінка, коротаючи час за гаптуванням. Три стуки — відчиняються двері, і принц упевненими кроками наближається до фаворитки. Деніз з усмішкою зустріла милого, присідаючи перед ним у поклоні. Джихангір присів поруч із нею, пригорнувши улюблену до себе, досі мовчки тамуючи у собі радість.

— Дай вгадаю: «Джихангіре, що це ти вигадав? Чи доля твоїх братів не навчила тебе? Поки я живий, Шехзаде не братимуть Нікяху з рабинею! А тепер іди і подумай про свою поведінку!»... — кумедно-грубим голосом кривлялася красуня, пародіюючи Султана і схиляючись до плеча милого. Він засміявся, замикаючи свої долоні на її талії.

— Якщо так, то нам доведеться несолодко...

— Переживемо... — байдуже зітхнула красуня. Її наче зовсім не цікавило, чи дав Падишах дозвіл на Нікях, і саме це ще дужче вабило красеня до дівчини. Поцілувавши її в шийку, Шехзаде стиха прошепотів на вушко:

— Авжеж переживемо... Головне, що разом — правда?

— Звісно, це найголовніше... — впевнено мовила чорнявка і щасливо заплющила очі, усміхнено спершись на коханого. Він більше не стримав емоцій, зовсім захопившись нею, тому радісно прошепотів їй:

— А ти вже вирішила, яку хочеш сукню на Нікях?

Різко розвернувшись обличчям до принца, Деніз здивовано поглянула на нього.

— Невже?.. Повелитель?..

— ...Призначив день весілля за кілька тижнів, якраз буде весна. Перед самим походом ти станеш моєю законною дружиною, дочекатися не можу...

— Повелитель дозволив? — здивовано вигукнула красуня. — А Валіде?

— Вона і Мехмет підтримали мене перед Володарем...

— Дивина... — ошелешено посміхнулася чорнявка, поглянувши на Шехзаде.

— Я теж дуже здивувався, все було занадто легко. Може... навіть не знаю, що думати. Та байдуже, яка різниця? Головне — результат, правда ж? Кохана моя Деніз, моя Хасекі Деніз Султан... Гарно звучить, ти згодна?

— Я згодна, — ласкаво посміхнулася красуня, міцно обійнявши Шехзаде за шию. — Як же я сподіваюся, що до нашого весілля Глінда повернеться в палац. Вона так допомагала нам, якби ж вона була поруч у світлі дні також...

Джихангір ласкаво посміхнувся:

— Я так люблю тебе за це...

— За що? — здивувалася чорнявка.

— Ти не вмієш бути щасливою на самоті, не заспокоюєшся до тієї пори, поки всі навколо не стануть щасливими.

Чорнявка засміялася, похитавши головою.

— Так і є…

Трохи згодом, коли перші хвилі захвату від новини про майбутній Нікях вщухли, Джихангір та Деніз перезирнулися.

Радість ще жила в їхніх усмішках, але тепер вона стала спокійнішою, зрілішою — не спалахом, а теплом, що оселилося всередині. Обоє відчували: справжнє щастя не може бути повним, якщо поруч є той, хто страждає мовчки.

Вони обоє знали: їхнє щастя було б неповним без спокою того, хто допоміг їм знайти цю волю.

Ім’я Мехмета не пролунало вголос, але було між ними — як невидимий міст між радістю і боргом.

— Ходімо до Мехмета, — рішуче мовив Джихангір, беручи кохану за руку. — Пора витягувати брата з тієї прірви, куди він сам себе загнав.

Його пальці зімкнулися на її долоні міцніше, ніж зазвичай. Не від страху — від відповідальності.

Вони застали старшого Шехзаде на терасі.

Ранкове світло ковзало по мармуровій підлозі, але не торкалося його душі. Повітря було прохолодним, напоєним запахом саду, що прокидався, та в цьому пробудженні не було радості.

Мехмет стояв, нерухомо дивлячись у бік саду, де колись вони гуляли з Гліндою.

Там, де сміялися. Де мовчали. Де між словами народжувалося більше, ніж можна було дозволити собі вголос.

На столі перед ним лежав той самий лист, краї якого вже трохи затерлися від постійного перечитування.

Папір зберігав тепло його рук, а кожен рядок був знаком того, що він не насмілився втратити остаточно.

Він виглядав як тінь колишнього себе: величний, але вкрай самотній.

Наче лев, який переміг усіх ворогів, окрім власного серця.

— Брате, — тихо покликав Джихангір, заходячи до покоїв.

Це слово прозвучало неформально, по-домашньому — без титулів і відстані.

Мехмет повільно повернувся.

Його рухи були виваженими, але в очах читалася втома людини, що давно не спала по-справжньому.

На його обличчі промайнула втомлена, але щира посмішка, коли він побачив щасливу пару.

— Джихангіре... Деніз... Радий бачити вас. Ще раз вітаю, — він кивнув на Деніз. — Бачити тебе, брате, в такому настрої — найкраща винагорода за всі пережиті тривоги.

У цих словах не було лестощів — лише правда.

— Дякуємо, Шехзаде, — Деніз присіла в поклоні, а потім сміливо зробила крок вперед.

Вона випросталася, дивлячись просто в очі людині, від якої тепер залежало більше, ніж здавалось.

— Але ми прийшли не лише за привітаннями. Ми прийшли запитати: як довго Ви збираєтеся карати самого себе?

Голос Джихангіра був спокійним, але слова — гострими, мов правда, яку більше не можна відкладати.