Глава 32. Вчинити як правильно

Шехзаде Джихангір знаходив радість у турботі про кохану, дбаючи про те, аби його фаворитка Деніз Хатун цілковито одужала від тієї злощасної отрути. З кожним днем її прекрасне личко набиралося рум'янцю, а очі випромінювали сяйво, подібно до зір. Однак юнака досі хвилювало одне питання: «Яку долю собі бажає Деніз, дівчина, що так закохана у свою Батьківщину і так очікувала повернення на її простори?». Останнім часом прекрасна Хатун не прохопилася ні словом у присутності принца щодо рідної домівки, однак він відчував тягар на її серці. Вирішивши відпустити пташку на волю з надією, що вона залишиться, Джихангір віддав необхідні накази вірному Бунджуку. За кілька днів ага повернувся з доповіддю:

— Шехзаде, все, як ви наказували, готово. Я відправив гінців у Венецію, вчора ввечері вони повернулися назад. Батьки Деніз Хатун вціліли, вони відбудували маєток. Батько-купець більше не виходить в море, сумує за донькою. Ваш лист їм передали, ось відповідь. Крім того, мої люди знайшли все необхідне. Деніз Хатун сяде в карету біля Мармурового павільйона і відправиться в порт. Там пересяде на корабель і помчить ним аж у рідне місто. Охорона супроводить її до батьківського дому. Скрині з вашими подарунками вже в кареті... Деніз Хатун ні про що не знає, але щось запідозрила, бо ще вчора питала мене, які такі накази я виконую. Я сказав, що це стосовно підготувань до походу.

З сумним обличчям і важкою душею Шехзаде слухав свого слугу, а під кінець його розповіді взяв у руки листа та стримано нагородив агу мішечком золота за виконану роботу.

— Дякую, Бунджуку. Ти добре послужив мені. А тепер іди...

Як тільки ага зник, Джихангір важко сів у крісло, задумано підперши голову рукою. Що ж він творить? Свідомо навіки відпускає ту, за якою сумує навіть тоді, коли вона на мить виходить до гардеробної, щоб переодягнутися. В цю саму мить Деніз обідала з Хюррем Султан, яка одразу прийняла фаворитку сина і поставилася до неї вкрай дружелюбно. Адже все так могло б бути добре, якби він сам не влаштовував собі проблем. Та що вдієш, коли справедливе серце принца мріє, щоб поруч з ним були з власної волі, а не через примус. Тому й дарував коханій волю, тому й підготував їй повернення додому, тому й досі не заходив далі, ніж невинні поцілунки... Хіба ж таке видано? Ні, але навіщо забувати про свої почуття, аби лиш про правила пам'ятати? Маячня якась — навіть реченням не назвеш...

Погляд карих очей упав на скручений папір, який стискали руки. Розгорнувши його, красень прочитав наступне:

«Вельмишановний Шехзаде Джихангір Хазрет Лері! Ваш лист світлим променем щастя повернув життя в убиті горем батьківські серця. Я — батько тієї, про кого Ви принесли звісточку. Кеті, моя маленька донечка, жива і здорова — хіба можна бажати кращого? А Ви подбали про мою дитину, нашу із дружиною вдячність не виразити словами. Ми довіку молитимемося за Вас Всевишньому. Нам важко повірити, що наша донька опинилася в самому серці Османської імперії і оселилася у душі великого Шехзаде Султана Сулеймана. Але Ваша історія вразила наші серця... Те, що Ви змогли подолати хворобу завдяки наполегливості і вірі нашої Кеті — знак долі. Більше за все на світі нам хочеться знову побачити кровинку, обійняти її, але вона вихована правильно, тому навряд захоче покинути Вас. Я як батько, а Єлизавета як матір благословляємо її і підтримуємо. Будьте благословенні і Ви, Ваша Високосте Шехзаде Джихангір Хазрет Лері! Ми ніколи не забудемо Вашої доброти! Бережіть нашу доньку, вона сильна і смілива — це правда, однак серце має чисте і любляче.

З вдячністю і повагою, купець Рудольф».

Сховавши лист у руці, Шехзаде ледь усміхнувся самому собі з безглуздості ситуації, що склалася. Саме в цю мить у покоях пролунав стукіт, а на порозі з'явилася чарівна Деніз. Присівши в поклоні, а затим підійшовши до коханого, вона здивовано поглянула йому в очі.

— Мій Шехзаде, що сталося? Ти якийсь задуманий...

— Прогуляймося, Деніз? Поговоримо... Ходімо...

— Ми пройшли довгий шлях, — розпочав свою промову Шехзаде, крокуючи садом поруч з коханою. — Шлях, який би я ніколи не подолав без тебе. З самого початку ти добровільно поклала на себе обов'язок допомогти мені. Натомість я дещо тобі пообіцяв... Ти виконала свою частину умови, мої болі відступили, а якщо й ні, я все одно вже не буду таким, як раніше. Тепер моя черга виконати свою обіцянку.

— Що ти хочеш сказати? — тривожно перебила красеня юнка.

— Я маю новини від твоїх батьків. Вони живі і в доброму здоров'ї... Вони чекають на тебе... — важко зітхнув принц.

— Тобто? Ми поїдемо у Венецію? — округлила очі від подиву чорнявка.

— Досі ми йшли однією стежкою життя, Деніз. Але сьогодні опинилися на роздоріжжі... Мені треба сюди, до Мехмета, кохана. Я потрібен йому як брат... Ти ж маєш право вирішувати сама свою долю. Я все організував. Сьогодні ввечері ти можеш сісти у карету, яка чекає на тебе біля Мармурового павільйона, і приїхати в порт. Там пересядеш на корабель і помчиш прямісінько у Венецію. Мої люди супроводять тебе і передадуть у руки батьків. Не хвилюйся, все абсолютно безпечно. Золото і подарунки вже в кареті як моя вічна вдячність. Але тобі не обов'язково покидати мене. За твоїм бажанням ти можеш залишитися тут, зі мною... Це твій вибір... Що б ти не обрала, я і твої батьки підтримаємо і зрозуміємо... Хочеш прочитати лист, який твій батько надіслав мені?.. Візьми...

На очах красуні з'явилися сльози. Важко передати її радість, що повернення додому можливе, і водночас біль, бо тоді вона навіки втратить свого Джихангіра. Взявши в руки папір з почерком дорогої людини, чорнявка не втрималася і гірко заплакала. Так, їй безмежно не вистачало батьків. А ще вона була дуже щасливою чути, що вони врятувалися від нападників... Але ж Шехзаде... Як його залишити і чи можливо потім жити зі спогадами? Чи не краятиметься її серце, коли залишить єдину людину, яку вона так сильно кохає? Він же відійшов, аби дозволити улюбленій побути самій, щоб зібратися з думками. Спостерігаючи за нею здалеку, принц по-своєму зрозумів її сльози, отож за кілька хвилин проковтнув свої згаслі мрії і наблизився до неї, а затим міцно обійняв її.