Розділ 31. Світанок нового життя

Ця ніч була надзвичайно теплою, зовсім не по-зимовому.

Повітря в покоях було м’яким, напоєним запахом догорілих дров і спокою — того рідкісного спокою, який приходить лише після пережитого страху. Стіни, що ще вчора були свідками тривоги й болю, тепер ніби дихали разом із ними.

А може, це тому, що там, де раніше був лід, зараз палав вогонь?

Той вогонь не обпікав — він зігрівав, розтікався тілом, заспокоював, стираючи спогади про холод камери й смертельну небезпеку.

Це полум'я горіло в серці Шехзаде Джихангіра, який протягом багатьох годин міцно обіймав кохану, поки вони спокійно спали.

Його рука інстинктивно лежала на її спині, немов перевіряючи, чи вона тут, чи дихає, чи це не сон. Навіть уві сні він боявся втратити її знову.

Певно, такого глибокого сну молода пара не знала ніколи.

Сну без кошмарів, без різких пробуджень, без болю в грудях — сну людей, які вперше за довгий час почувалися в безпеці.

За старою звичкою першою прокинулася Деніз.

Вона відкрила очі повільно, не поспішаючи повертатися до реальності, ніби боялася злякати цей новий, крихкий світ.

Потягнувшись і протерши сонні очі, чорнявка лагідно поглянула на сплячого принца.

Його обличчя було спокійним, майже беззахисним, і це зворушило її сильніше, ніж будь-які слова.

Як добре, що тепер їм немає чого боятися!

Ця думка була такою новою й солодкою, що Деніз навіть затримала подих, насолоджуючись нею.

Поніжившись ще кілька хвилин, красуня помітила, що в каміні догоряють дрова, і обережно покинула ліжко, аби подбати про тепло.

Вона рухалася тихо, майже нечутно, озираючись на нього з кожним кроком, щоб переконатися — він спить.

Сухі гілочки заколисуюче затріщали, і вогонь яскраво спалахнув.

Полум’я освітили кімнату теплим золотом, немов благословляючи новий день.

Деніз радісно всміхнулася, нагріла руки біля багаття, а потім навшпиньках підійшла до ліжка.

Її рухи були сповнені ніжності — кожен жест говорив про любов без слів.

З ніжністю вкрила коханого ковдрою і пригладила його темний кучер.

Вона дозволила собі кілька секунд просто дивитися на нього, запам’ятовуючи цей спокійний образ.

Вирішивши не будити милого, дівчина стиха відчинила двері й наказала приготувати хамам.

Їй хотілося повернутися до нього оновленою, легкою, мов нове життя.

Калфа, якій Хюррем Султан доручила пильнувати фаворитку, миттю розпорядилася про все.

У її погляді читалася повага й мовчазне розуміння важливості цієї жінки для Шехзаде.

Деніз завагалася: а що, як Джихангір злякається, не побачивши її поруч?

Цей страх ще був живим — відлунням минулої ночі, коли кожна мить могла стати останньою.

Вона залишила коханому записку і вже збиралася йти, але повернулася, аби запечатлити ніжний поцілунок на його щоці.

Поцілунок був легкий, мов дотик крил, але сповнений обіцянки.

Принц, хоч і спав, підсвідомо відчув її відсутність.

Його тіло відреагувало раніше за розум, ніби втративши важливу опору.

Останній жест любові — поцілунок — наздогнав його свідомість, викликавши щасливу посмішку.

— Кохана? — крізь сон тривожно покликав юнак, виявивши порожнечу поруч. Розплющивши карі очі, він здивовано оглянув покої. — Ах, Деніз моя, де ж ти знову поділася?

У його голосі було більше ніж жарт — була справжня, ще свіжа тривога.

Саме в цю мить двері відчинилися, і венеційка обережно зайшла всередину.

Її силует у світлі каміна здався йому видінням.

На душі в юнака одразу полегшало, і він заплющив очі, вдаючи, що спить.

Йому хотілося продовжити цю гру, цей ранок без страху.

Деніз, не підозрюючи обману, почала сушити волосся біля каміна.

Полум’я відбивалося в темних пасмах, роблячи її ще прекраснішою.

Джихангір весело спостерігав за нею крізь вії, а потім тихо підкрався ззаду і гаряче обійняв за стан.

— Доброго ранку, мій Шехзаде! — засміялася вона, загортаючись у його обійми.

— Деніз, мила, чи дочекаюся я ранку, коли ти будеш поруч, а не тікатимеш? — весело прошепотів Джихангір. — Як твоє самопочуття? Давай поснідаємо, я маю для тебе сюрприз...

Його тон був легким, але в очах читалася турбота, що не зникла.

Коли принесли сніданок, Джихангір спершу подав їй ліки від Глінди.

— Випий це, щоб швидше одужати.

Деніз слухняно прийняла сироп і всміхнулася:

— Мені б мої сукні... Вони залишилися в кімнаті калфи. Відпустиш мене за ними?

Джихангір здивовано підняв брову.

Він дивився на неї з ніжним подивом — ніби знову відкривав.

— Моя Деніз, ти така чиста і позбавлена пихи... Зачаровуюсь тобою. Ти — мій ідеал. Невже ти й далі ходитимеш у сукнях невільниці? Усе, що я маю, я поклав до твоїх ніг.

Він плеснув у долоні, і аги внесли до покоїв величезну скриню.

Її кришка важко відчинилася, ніби відкривала нову сторінку життя.

Деніз аж примружилася від блиску: дорогі шовки, оксамит, хутра та скриньки з прикрасами сяяли під променями сонця.

— Це все прекрасне! — щебетала вона. — Але мені не треба скарби, мій скарб — це ти.

— Я хочу бачити твою посмішку, — ніжно відповів він. — Але там є дещо, чому ти зрадієш найбільше. Пошукай...

Невдовзі рука дівчини знайшла скриньку для листів.

— Від кого це? Мені?

— Від тієї, кого ти назвала сестрою. Глінда передала це разом із протиотрутою.

Деніз потягла принца на ліжко, і вони разом почали читати послання.

Між ними знову оселилася тиша — тиха, тепла, наповнена змістом.

Голос Глінди на папері звучав мудро і пророче: «Люба сестрице! Не повторюй моєї помилки, не відрікайся від кохання... Тримай руку Повелителя свого серця так само міцно, як у тій темниці. Ви пройшли тернистий шлях, цінуйте кожну мить. Ніхто не полюбить тебе сильніше, ніж він. І прошу — подбай про Мехмета. Не дозволь йому скоїти дурницю. Бережи наших принців...»